Архонт

Звістка

…

Холодний вітер гнав пустками сірий попіл і якийсь дрібний непотріб. Він лягав на обличчя, на гриви коней, на залізні наконечники списів, на порожні очі мертвих тварин. Земля тут давно перестала бути землею — спечена глина й чорні прожилки старих доріг, якими колись ходили машини. Тепер вони скидалися на гігантські сліди невідомих звірів, що вели в нікуди.

Розвідувальний загін виїхав туди три дні тому. П’ятеро людей. Надвечір третього дня на обрії з’явилися лише двоє. Коні кульгали, люди ледве трималися в сідлах. На одному була подерта кольчуга, наскрізь пропалена біля плеча, другий ніс покороблений щит, оплавлений по краях. Вітер тріпав їхні плащі, і вони нагадували привидів, що повернулися не до людей, а до мурів, де колись жили. Чатові на вежах не одразу впізнали своїх. Спершу вирішили, що це мандрівники з пусток, потім — що це мерці, яких веде хтось третій, невидимий. Лише коли сонце прорізало хмари, стало видно, що в одного на грудях — червоне клеймо суверена, в іншого — знак ордену дозору.

— Наші! Ворота відчинити! — крикнули згори, але ніхто не рушив.

Один із вартових прошепотів:

— Не квапся, може, за ними йде хтось…

Вітер посилився. Пил здійнявся стіною, і коли стулки нарешті розчинилися, коней ніби втягнуло всередину, а люди впали на землю разом із ними. Один був уже мертвий — як з’ясувалося, він деякий час їхав верхи нерухомо, мов лялька. Другий був у маренні, очі каламутні, губи обвітрені. Його тягли через двір до лазарету, а він шепотів одне й те саме:

— Він іде… він іде…

Лише ввечері, коли його трохи привели до тями, він зміг вимовити більше.

— Не людина. Бог… — прошепотів він. — Давній.

— Де ви його бачили?

— На старій дорозі, за бетонним лісом. Йшов пішки.

— Сам?

— Сам. Але за ним ішла… темрява.

Потім його почало бити в судомах. Він кричав, що бачив, як камінь плавився в його руках, як повітря саме горіло і як земля здригалася — ніби від болю.

Чутки розійшлися швидко. До ночі весь замок знав: до них іде давній. Востаннє, як свідчили літописи, давній приходив до них років із триста тому, і тоді його вдалося зловити й знищити хитрістю. Тоді він сам спопелив, розщепив і знищив безліч людей, а частина просто зникла безвісти. Сутність його справді була давньою, але не безсмертною, як з’ясувалося. Вся справа була в крові — так казали монахи тих часів. Дехто навіть пив його кров, аби здобути його довголіття, та нікому це не вдалося, окрім одного. Той увів собі внутрішньовенно кілька грамів і прожив надзвичайно довге, за нинішніми мірками, життя. Існувала навіть думка, що він так і не помер, а його вигнали в пустки за таємну спробу захоплення влади. Але тепер це важко було з’ясувати — навіть якщо так і було, багато що вже прикрашено, змінено й частково забуто.

Загалом у замку панувала метушня. Жінки виносили ікони залізних богів — старі, почорнілі плити, вкриті окисом. Діти кидали у вогонь іржаві цвяхи — так навчали їх батьки, «щоб задобрити метал». Жерці збиралися біля північної стіни, на місцевому форумі, радячись, що робити.

А старі, що сиділи біля вогнища, згадували слова хронік:

«Коли вічні повернуться з неба, земля не витримає їхнього кроку».

Увечері зібрали раду. У старій залі, де колись висіли знамена минулих воєн і кланів, тепер чаділи смолоскипи й кіптявили склепіння. Камінь стелі був почорнілий, і з нього досі сипався віковий пил. Двері зачинили, виставили варту — розмови про богів не мали дійти до людей раніше часу.

За столом сиділи шестеро: комендант, два капітани, жрець, писар і старий історик. Перед ними на дошці лежав подертий плащ розвідника — наскрізь пропалений, ніби обвуглений блискавкою, але запаху гару не було. Пахло чимось іншим: залізом і холодом, як буває перед грозою.

— Розвідник клянеться, що йшла людина, — сказав комендант. — Одна, без війська. Навколо нього все горіло. Коні падали, а він не зупинявся. Стріли й мечі його не брали.

Жрець підвів очі від плаща. Обличчя сухе, мов старий пергамент.

— Не людина, — відповів він. — Це кара. Ми жеремо плоть землі, витягуємо з жил її світло. Скільки років наші кузні гудуть без перепочинку? Скільки ламп горить від святого жару богів? Вони хочуть забрати свій дар.

— Знову твої проповіді, — гаркнув капітан. — Якщо це кара, то чому він ішов на нас, а не на степовиків чи канібалів?

Жрець повільно підвівся.

— Бо саме ми найближчі до серця. Ми зберігаємо священні машини. Ми гріємося біля живих металів. Ми — перші, хто має відповісти.

Старий історик підвів погляд від своїх записів. Голос у нього був хрипкий, але твердий.

— Я пам’ятаю літописи про подібні явища. Колись, задовго до Великої Ночі, на землю сходили люди, які не помирали. Казали, що їхні тіла не знали старості, а кров була холодна, мов вода з машин. Вони володіли блискавкою, рухали гори й будували вежі до неба. І дехто з них міг без слів наказувати людям. — Він оглянув усіх. — Можливо, один із них лишився.

Комендант насупився.

— Лишився, щоб знищити нас? І чому саме нас?

— Або врятувати, — мовив старий. — У хроніках писали, що останні безсмертні шукали якусь «пам’ять землі». Щось, що ми давно втратили.

Він оглянув усіх і додав:

— Тут іще сказано, що кілька століть тому один із них був тут. І його вдалося усунути.

— Як? — пожвавішав комендант.

— Хитрістю. — старий провів пальцями по старих сторінках. — Більше нічого не сказано.

Тиша розтяглася, мов струна. Десь унизу, за стінами, завила собака. Вітер надворі стогнав, ніби хтось велетенський бродив рівниною.

Жрець замислено опустив голову.

— Пам’ять? Вони і є пам’ять. Решта — прах.

Комендант підвівся.

— Неважливо, хто він. Якщо прийде — зустрінемо. Закриємо всі ходи. Замкнемо ворота. Хай спробує увійти. Він один, а нас он скільки. Ми не одну облогу тут пережили й не таких перемагали! Хай тільки з’явиться!