...
Свідомість повільно поверталася у фізичну оболонку. Спершу тишу розсікли звуки гармат і віддалені людські крики. Потім у ніс ударили запахи гару, спалених тіл, порохових і сірчаних газів, що висіли над землею. Лука розплющив ліве око — праве запливло фіолетово-чорним синецьом із червоними прожилками. Сорочка була роздерта збоку й заляпана вже засохлою кров’ю, один вус обпалений. Він поволі почав підійматися, випльовуючи пісок і землю з рота. Все тіло боліло й нило. Він було звів погляд угору, щоб по сонцю зрозуміти приблизний час і скільки пролежав непритомний, та краєвид закривали будинки, що стояли поруч. Деякі з них уже встигли згоріти, і тепер їхні стіни скидалися на безформні уламки, що стирчали з землі, інші ж і досі тліли, ще дужче підсилюючи спеку навколо під немилосердним сонцем.
Тоді він глянув униз і побачив із десяток повалених ворожих воїнів — то були азаби, легка піхота. Лука згадав, як вони намагалися відправити його до праотців, та їм це не вдалося. Хоч були відчайдушними бійцями й трималися до останнього, перевага врешті була на його боці.
— Остапові розкажу — не повірить, — пробурмотів собі під ніс козак. — З яничарами такого б я не втнув.
Підійшовши до одного з них, він присів і вдивився в забруднене обличчя. Карі очі дивилися туди, куди не зазирають очі живих. Лежачи на спині, той розкинув руки, ніби просто заснув. На вигляд йому було не більше двадцяти. Щоки гладенькі, ледь пробився пушок над губою, шкіра смуглява, тепер сірувата від пилу. Губи потріскані — видно, спрага мучила його перед останнім боєм не менше, ніж рани після нього. На голові — зім’ятий, просочений потом чалмоподібний платок, поверх нього короткий залізний ковпак із вм’ятиною від могутнього удару Луки. Під ним — густе чорне волосся, злипле від крові. Кафтан простий — темно-вишневий, груба тканина, в кількох місцях пропалена. По краю рукавів — вишивка, та нитки вже потьмяніли. Під кафтаном виднілася тонка лляна сорочка, тепер майже чорна від бруду й пилу. На грудях висіла шкіряна порохівниця та мішечок із набоями, збоку — короткий ятаган із кістяним руків’ям. Одна рука все ще стискала ґніт від вогнепалу, наполовину згорілий. Тут же поруч лежала його зброя — аркебуза: довгий ствол із потемнілими латунними кільцями, ложе зі світлого горіха, на прикладі видряпаний півмісяць і кілька нерівних арабських літер. Через плече на ремені — потертий кисет.
Він був надто молодий для такої долі. Йому б жити та жити, та чиєсь веління й козацька сталь наперед вирішили його кінець.
Козак дивився на нього й не відчував ані злості, ані вини — лише втому. Для нього цей воїн був просто хлопчиськом. Таких вистачало й серед своїх. І в ту мить йому здалося, що всі війни — це лише поле, де лежать однакові обличчя по обидва боки, різняться тільки одежі, а очі в усіх заплющені назавжди.
Лука обережно заплющив йому очі, забрав аркебузу, ятаган, порохівницю, набої. У двох інших він підібрав короткі пістолі й, заткнувши їх за пояс, похитуючись, поплентався геть із міста. Вузькі провулки вилися, мов лабіринт, усюди були розкидані мертві тіла. Козаки, татари, османи, русини — всі були однаково мертві, всі покинули цей світ майже водночас. Для них не настане новий день завтра, не буде чути шуму моря, співу птахів. Ніхто й ніколи не дочекається їх удома — вони стануть лише воєнною статистикою, згодом історією і, зрештою, нічиєю живою душею не згадуваними.
Лука йшов, дивився на все це й ставив собі лише одне запитання — навіщо? Та навколо не було нікого, хто міг би дати бодай якісь, хай навіть мізерні, відповіді. З падінням міста він перестав розуміти, де кінець усім цим жахам. У пам’яті все злиплося в одну довгу, розпечену мить: вогонь, крики, дим і важкий удар у бік. Він пам’ятав, як іще стояв у вузьких провулках, коли над містом спалахнуло полум’я — спершу десь біля ханського палацу, а потім усюди й одразу. Ніби хтось перевернув над дахами величезні казани з вогнем. Мармурові стіни, ще зранку білі й гладкі, почорніли й почали тріскатися; мідні бані потекли донизу тугими струменями, і в тому блиску вже не було краси — навпаки, відчувалася якась пекельна гидота. У повітрі висіло таке пекуче дихання, що здавалося, воно випалює легені зсередини.
Тоді Лука не відразу зрозумів, що то його власна кров тече під сорочкою: шабля зачепила під ребрами, удар прийшовся навскіс, але все довкола було таким гарячим і метушливим, що біль загубився в загальному хаосі. Потім усе раптом урвалося. Чи то ядро розірвалося, чи будинок поруч обвалився — він просто опинився в вуличному пилу, з набитим землею ротом, не чуючи навколишнього світу. В голові все ще стояв легкий туман — можливо, контузія. Сонце палило нещадно. Піт стікав із виголеного потилиці й вбирався в тканину. На паралельній вулиці він побачив загони: хтось тягнув трофеї, хтось тіла, хтось жінок; декому було байдуже — повалившись біля стін, просто лежали або сиділи з кислими обличчями. Він рушив у той бік, де востаннє бачив свого коня — Сивка.
— Місто впало — мету досягнуто. Товариші теж незнати де: хтось поліг ще під Перекопом, хтось уже тут. Досить, — подумав він тоді, — мені більше нема за що тут стояти. Я йду. Я не якийсь там дезертир — я свою роль виконав і тепер просто живий. А живий має право йти додому.
Ці думки не звучали героїчно, не гріли, та в них була його правда. Він ішов поміж тліючими руїнами, серед перекинутих тіл, не дивлячись обабіч, аби не шукати знайомих облич. Рана під сорочкою нила з кожним кроком, віддаючи в спину й під лопатку, та це вже був не ворог, а супутник. Праве око запливло так, що ним уже нічого не можна було розгледіти. Десь далеко позаду ще рвали повітря поодинокі постріли, десь і досі грабували місто, але Луці було байдуже до всіх них. Він уже дрібними кроками рушав на північ — додому, на Слобожанщину.
— Скільки йти? — майнула думка. — Тиждень? Два? Та хоч рік, аби тільки ноги тримали й подалі звідси.
За вигорілим дотла житловим кварталом ще кілька днів тому стояв склад, тепер також знищений, а за ним, за десяток метрів, біля розвороченого сараю лежав його вірний друг — Сивко. Він лежав на боці, в очах — каламутний, тупий біль. Осколки зачепили задню ногу, крові вже не було — лише бруд і злипла кінська шерсть. Козак присів поруч, обхопив морду руками, притулив лоб до теплого лоба коня.