*11*

Дорожній пил. Піднятий колесами модерного автомобілю, що промчався на небувалій швидкості, не спинивши ходу навіть на повороті, він повільно опускався додолу під наглядом палючого сонця цього гарячого липневого дня.

Пополудні смалило нещадно. За п’ять хвилин перебування надворі організм зневоджувався мало не наполовину, тож пил для нього був як халва на сніданок після тридобової гулянки. Даю руку на відсікання, що жоден з вас не йшов такої днини пішим рейдом до сусіднього населеного пункту. Очима проводжаю черговий позашляховик і диву даюся: такі «круті» часто в житті шукають екстрим, стрибають із банджі (то такий вид спорту, коли стрибаєш з мосту, прив’язаний за ноги), покоряють Еверест, ходять по канату. Питаюся себе, навіщо? Пройти кілька десятків кілометрів у спеку плюс тридцять п’ять за Цельсієм – ось він екстрим, у найчистішому вигляді.

Колосяться поля. Безкраї лани пшениці, жита й соняхів. Бодай одна більш-менш доладна бадилина росла, аби дух перевести, то ж бо ніц! Затяжна пустота і рівномірні хвилі колосся навколо. Одна моя дорога, і на тій пил улігся. На рівні колін шарудять, немов перегукуються, розворушені вітром тростинки із давно дозрілим насінням на кінчиках. Коли-не-коли над головою пролетить грач, що, певно, заблукав чи відділився від зграї, бо ж він самотньо перетинав небосхил. Рідше – на дорогу вскочить дрохва, яка забрела аж так близько до цивілізації у пошуках поживи. Мені б також не завадило підживитися, та шлях вирішив, що ще рано. Прямую далі.

Згодом стало веселіше – почали траплятися насадження дерев та кущів. Взагалі вони призначені, щоб уберегти урожай від завеликої шапки снігу в зимовий період, але загалом і для перевалочного пункту непогано підходять. Та сильно захоплюватися такими місцинами не варто: мало який дикий звір може розділити твої вподобання у виборі місця для відпочинку.

Тож, перевівши дихання, знову вирушаю в путь. Благо, на шляху нарешті трапилась заправка. Ну як «заправка» – одинока бензоколонка із сумнівним ларьком поруч. За прилавком – колоритна жіночка (з тих, які бувають тільки у найбільш віддалених куточках) у запліснявілому фартуху поверх старезної футболки і облягаючих бриджів розміру не менш як XXXL та рожевих кімнатних тапочках.

Скептично змірявши мене поглядом, пані запитали:

– Чого бажаєте?

Але ж і голос, ніби броньованими дверима скрипнуло.

– Подвійний еспресо і, якщо маєте, чогось пожувати, – ввічливим басом зробив замовлення.

– Бутерброд із шинкою та зеленню, чотириста грам. Давати? – запропонувала касирка.

– Давайте, – не обдумуючи погодився.

Зрештою, чого мені – здоровому накаченому байкерові – остерігатися придорожнього бутерброду? Мене палюча спека не зломила, мене неякісна краска тату-майстра не заразила, і невідомо який бутерброд у списку загрозливих для життя і здоров’я речей явно не лідирує.

Розрахувавшись (втридорога) за каву і «пожувати», я присів на високому бордюрі заасфальтованої стоянки, на якій красувався один мініатюрний мопед, певно касирки. І як ця крихкенька махіна вивозить ту махіну, що ледве влазить у вузенькі дверцята ларька. А я бачив, як вона виходила, то було боком і з задишкою, бо ж дві сходинки.

Та надовго роздуми про жіночку не затяглися. Мене поглинув якийсь дивний настрій. Такий буває, хіба коли всі справи зроблені, цілі досягнуті, оточуючі задоволені і лише ти очима свердлиш пустоту, думаючи ні про що. Ну, або коли биту годину крокував польовими дорогами без їди і води, а ,отримавши, врешті, бажане, з двох ковтків і сма́чного укусу вдовольнився здобиччю.

Сонце давно змінило свій кут нахилу, а тому тепер світило точніше, але слабше. Вже не пекло як кілька годин тому, та все ж духота і спека стояли неймовірні. Я дожовував бутерброд, попутно запиваючи кавою. Напроти тлів недопалок.  Жіночка трохи не вцілила до урни, а вибиратись із насидженого місця бажання, видно, не було, тож вона просто змирилась із промахом і, трохи поспостерігавши за небесним світилом, узялася за сканворди.

На крилах ностальгії до мене долетіли моменти, коли під якісний міський рок я мчав пильними заміськими трасами назустріч вітру, ловлячи кожну мить у обійми пам’яті. І недарма, маю про що поміркувати.

Пригадав фразу від студентів, буцім вони в процесі підготовки до сесії пройшли і Крим, і Рим, і мідні труби. Наївні. Згадую свої студентські роки – ото був, як нині модно казати, треш! Пам’ятаю, мчали ми на байкерський зліт, запізнювались, а дорога не близька ще й містом. І, трапиться ж таке, прямо перед нами зупиняють рух – розводять мости! Не знаю, що робилося у мене в голові, але я прибавив ходу і, матір рідна, пролетів майже п’ять метрів над річкою, зловивши врешті землю колесами аж на іншому березі. Були ж часи!

Або ще ось: якось ми з товаришами посперечалися, хто довше пробуде у клітці з тигром. Право, не знаю як вони дістали ключ від тієї клітки в зоопарку, але мене і ще одного завзятого туди помістили мало не на всю ніч! І, щоб вам було відомо, – нічия! (Довелося тікати, бо надходив наглядач, то зійшлися на тому, що обоє вдосталь сміливі, щоби повечеряти з тигром і – ще не надто, для вітання із наглядачем. Спозаранку. З клітки)

Та найкращими, я гадаю, все ж залишаться спогади про студентську романтику, коли заради тієї найкращої дівчинки з паралелі, я із трояндою в зубах ліз на дев’ятий поверх без найменшого натяку на страхування, а потім ще півтори години домагався, щоб вона відчинила вікно, по чому – подарував квітку й поліз спускатись, бо ж мужик легких шляхів не шукає!