*5*

Старі люди кажуть, що безхмарними літніми ночами, коли місячне сяйво тримає в полі зору все кришталево-чисте озеро, над спокійною та тихою водою чути пісню. І коли тобі вже довелося випробовувати на міцність терпіння долі й вона закинула тебе в таке чудне місце незадовго до опівночі – біжи звідти чимдуж!

В українських глибинках досвідчені мешканці страшаться двох речей: лісу й озера поночі. Стріляні горобці, вони знають, що ніч пробуджує містичних істот і під її покровом трапляються недоступні людському оку чудодійства.

Якось шумною компанією підлітків ми вирішили влаштувати кемпінг: розкинутися табором серед лісу, поспівати пісень біля багаття, поїсти запеченої картоплі та посмажити маршмелоу на паличках. Коли з батьками все було узгоджено, а речі для штурму лісової галявини майже зібрані, нашими зборами вельми зацікавився дід (чи пак прадід) одного з хлопців. Довідавшись, куди й навіщо ми вирушаємо, він одразу ж почав відмовляти від затії. Чи ми послухали? Які поважаючі себе сміливі й незалежні підлітки слухають дорослих? Цілком сивий старий, незадоволено бурмочучи й постукуючи ціпком із залізним наконечником, швидко нас полишив, а за кільки хвилин буквально «за вухо» привів скрюченого болем батька того самого хлопця, вираз обличчя якого крім болю, передавав крайнє здивування й нерозуміння.

– І чим твоя собача голова тільки думала, коли давала згоду на цей бездумний шабаш? – злився стариган, ближче підтягуючи вже синювате вухо вдвічі вищого за себе чоловіка.

– Діду, та що ж трапилось?! – басом заволав скалічений дорослий.

– Що трапилось?! – крикнув сивочолий чоловік і врешті відпустив багатостраждальне вухо.

– Цієї ночі всі лишаються в селі, – сказав він уже спокійним голосом. – Розіб’єте табір у нашому саду поруч альтанки. З настанням ночі розведете вогнище, я вам дещо розповім таке, що до кінця життя свого бездумного в сторону лісу дихати боятиметеся.

Ми ще кілка хвилин стояли й не ворушились, навіть коли згорблений старий зник з поля зору. Першим вийшов зі ступору батько, що власне він єдиний отримав прочухана за нашу бездумну ідею.

– Що ж, – звернувся він до нас, – закінчуйте складатися й переносьте свій кемпінг на вказане місце.

Ми продовжили мовчки. Сперечатися нікому й на думку не спало.

Атмосфера напруження послабилася ближче до ночі. Три похідні палатки стояли в затишному місці серед саду дивного діда. Напроти палаток стояв мангал, про який попіклувалися друг з батьком, по обидва боки від нього розташовувались колоди, на яких пропонувалось сидіти. Так було зроблено для кращої імітації лісу. В центрі кола, що його формували палатки, мангал та «повалені стовбури дерев», розвели вогонь. Згодом надійшов і сам стариган. З собою він приволік табурет, позаяк на нічліжку з нами залишатися не планував і відчувати таємничий, хоча й імітований, дух перебування в лісі йому було ні до чого.

Пробрався дідо аж до палаток, там влаштувався напроти ватри так, щоб усі ми добре його бачили, ціпок розмістив перед себе, склавши на нього руки, обвів поглядом нашу затамувавшу подих компанію й, упевнившись, що вся увага прикута лиш до нього розпочав свою розповідь:

« – Колись давно, напевно років з вісімдесят тому, у цих краях не було великого села, а стояв маленький хутір. Ніхто не знав, як і коли він тут з’явився, але поговорювали, що той виріс на залишках відособленого козацького зимівника, позаяк був щільно захований від дороги серед гаю, а у випадку раптового нападу можна було лісом прокрастися до озера й по мілководдю його перетнути. Вода ж в озері була настільки прозора, що точно сказати наскільки там глибоко було неможливо, лиш людина, котра прожила тут вік, знає, що мілко лише перші кілька метрів, а далі  слідує різкий спуск вглиб озера, де із заростів водорості вибратися практично неможливо, а розташування тоненького проходу, де вода, без малого  – по-коліно, відомий хіба місцевим. Та це була лише вершина айсбергу. Ходили чутки, що хутір заснували характерники, котрі збиралися тут щоразу як сходив повний місяць і хмари не загороджували його світло. У такі ночі чаклуни ходили до лісу й говорили із нечистю, замовляли її, привертали на свій бік, зачаровували тварин і речі. Мені від мого діда дісталася сорочка, що тую передав йому ще його дід, а ось вже він, будучи дитиною, отримав її від дивного чоловіка, що заїжджав у цю місцину, переночував на могилі, поклавши під голову сідло, а на ранок пішов скупатися в озері, та вгледів хлопчаків, що за ним спостерігали.  То всі повтікали, а мій прапрадід лишивсь. От чоловік йому й подарував ту рубаху, по-слов’янськи вишиту, говорячи: «А, козаче, візьми! Це така сорочка, що як одягнеш її, то й в огні не згориш, у воді не втонеш і ніяка мара тебе не візьме». Той день запам’ятав мій предок. Спливли роки і саме в той день він передав її моєму діду, а потім мій дідо в той день передав її мені. І підмовив мене мій товариш випробувати сімейну реліквію.

З настанням ночі (а був саме повний місяць) пішли ми до лісу ловити мавок. Кілька годин ходили-блукали й нічого крім куниць та білок не стріли. Аж ось, як надумали назад на хутір вертатись, друг помітив дивну річ: скільки ми блукаємо, а жодного разу не чули банального – шороху листя від вітру. Зупинившись на хвилину, ми побачили, що ліс дійсно мовчить, ніби завмер. Та за кілька митей здалеку до нас почали долинати тихі звуки.

– Ходім, – прошепотів друг, і побрів у протилежний від поселення бік.

Мені довелося йти за ним. Чим ближче ми підходили, там ясніше було чути звук і тим зрозуміліше ставало, що то була пісня. Друг пішов уперед, коли я зашпортався у гілках поваленого дерева.