*2*

За що люблю травневі ранки, так за їхню неочікувану прохолоду. Тільки травень може вдень смалити пекучим сонцем, ніч переплакати дощем, а на ранок лишити набундючені втомлені хмари, що мають ще так багато води для людських полів та городів, однак не поспішають спустити холодну благодать на спраглу в очікуванні землю.

Травень – місяць спокійний, одноманітний, втім, саме це у ньому й заворожує.

Чи бували ви в середині травня у Вінниці? Воістину прекрасне місто. Сказати чесно, вже й не пригадаю – була то поодинока алея чи може який сквер, та точно знаю, що саме там мені довелось бачити найпрекрасніший у житті травень. Дощ ніяк не міг визначитися: йде він чи повисить у хмарині, спустившись у більш підходящому для поливу місці.

Отож ранок. Прокинулось ще явно не все місто, а може просто той сквер не був популярним серед місцевих, та на звичайного подорожнього він справив непересічне враження.

Світанкові промені ще й досі не торкнулись скронь дерев, попереджені поважними темнокрилими хмарами. Не з одної водойми вони увібрали вологу, щоб потім, поважно пропливаючи, сприскувати нею сухе спрагле місто.

Почався дощ. Насправді третій за останні двадцять хвилин. Парасолька давно була закинути вглиб портфелю. Врешті прогулянки під дощем – одна з небагатьох радостей у цьому житті. Вкотре обходжу сквер. Гарно там.

Підсідаю на промоклу лавку поруч металевої статуї. Вже й не скажу, що то був за чоловік, та скульптор гарно попрацював над роботою, позаяк виглядав металевий пан вельми зацікавленим у розмові. З ким же він розмовляв? Дарма питання, точно знаю – зі мною. Поговорили  трохи. Знов почався дощ. Полишаю свого небагатослівного співрозмовника, боячись застудитись.

Прямую алеєю до виходу. Як гарно вона викладена бруківкою. Камінь до каменю. Приєднуюсь до компанії знайомих. Вони помічають кав’ярню. Заходимо.

Ніколи в житті не бачила дивнішої кав’ярні. Це було маленьке приміщення, не більше семи метрів завдовжки й півтора завширшки, однак чиясь уміла рука свого часу доклала зусиль до гармонізації крихітної кімнатки і зараз це була атмосферна місцина з кількома сходинками вглиб коридору – єдиним місцем, де можна було присісти. На стіні висіла дошка з пам’ятними записками, залишених колись відвідувачами. Мої компаньйони беруть каву, пишуть свої посланнячка і ми йдемо. Я кави не беру. Не хочу.

Поволі припиняється дощ. Полишаю товаришів і повертаюсь до металевого чоловіка. Нажаль він зайнятий. Вже втягнутий у розмову з якимись незнайомими людьми. З ними йому так само цікаво як і зі мною. Металевий зрадник.

Вже близько одинадцятої. Згадую, що снідати сьогодні не доводилось. Шлунок видає вигуки протесту. Шукаю місце, де б перекусити. Натрапляю на одне. Звичайне кафе у звичайному місті серед звичайного дня. Чи ні? Правду кажучи, кафе дійсно особливо не виділялось, пам’ять би закарбувала. Замовляю якийсь салат. Не відчуваючи смаку їм. Думки десь далеко.

Того дня так і не вдалося більше прогулятися містом. Як і надалі. Втім, за великим рахунком, цього й не потребувало. Враження твориться з деталей. Мої сховались у зеленому змоченому листі дерев на алеї, у вологій лавці зрадливого металевого чоловіка та в запаху кави з маленької кав’ярні на виході зі скверу.

Це все? Та ні, були ще магазини, кафе, музеї, втім, це пусте. Нічого так не передає атмосферу травня як великі похмурі хмари над маленьким привітним містом. Ніщо так не змушує завмирати душу в приємному трепеті перед спливаючим останнім місяцем весни.

Коли б про це думати, як не за сніданком, спросоння, з чашечкою запашного чаю в руках.