*1*

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора

Літо добігало кінця. Вечір був холодним та сумним. Дощ поволі нашіптував дивні перекази у стріху. Ноги були закутані у теплу ковдру. Руки зігрівала чашка малинового чаю.

Голову переповнили спогади. Вони були теплі, як липневе сонце, лоскотали пам’ять, пробираючись до найпотаємніших її закутків, витягували перед очі яскраво-зелені картинки літнього дня в селі.

Ах, який же він гарний той день! Відчинивши двері світанком, він виводить у світ. Заспаний, лінивий світ, що так воліє поніжитись в обіймах ночі. День приходить неспішно. Маленькими кроками він, крадучись, пробирається у свідомість з ранковим співом птахів і шарудінням найзеленішого у світі листя.

День ніжний.

Крізь ледь прочинене вікно, він несе солодкий запах літніх квітів, наповнюючи ним кімнату, мов закликаючи прокинутись. Прокидаєшся. Боячись розплющити очі ніжишся у ліжку, насолоджуючись моментом. День чекає. Він не поспішає, дозволяє відчути себе, звикнути. Далі обережно бере за руку й веде у свій світ.

Повільно оминувши тихі хати, ви підходите до лісу. Краса! Високий та кремезний ліс віє росяною прохолодою. Попереджає. Та це пусте. Ви йдете лісом. І все ще день. І знову пташки. Та вже не ті. Їх спів інакший. Таємничий. І день не той. Ось тут по-справжньому прокидаєшся.

Листя віковічних дубів співає мелодію лісу. Воно ще зберегло на собі рештки ночі у вигляді міленьких крапельок роси. Виходиш на галявину. Високі буки не пускають туди вранішнє сонце, воно ж бо ще надто низько плаває. Туман ще не полишив галявину. Він стелиться прозорою пеленою. Прощається. Надходить його час. Ось і сонце окрепло, зміцніло, високо піднялось. Воно вступає в боротьбу з туманом. І народжується веселка. Дивина, навіть веселка у лісі «не така».

Сумно бачити поразку туману. Володар ночі – він контролював увесь ліс, допоки сонце не розбило його на спектр кольорів. Йдеш з галявини. А ліс стоїть. В унісон до нього й сам зупиняєшся. Стежка роздвоюється. Ні, не так, від основної стежини відходить дочірня стежечка, як дитина, що воліє пізнавати світ самостійно, окремо від дорослих досвідчених батьків. Стежина не проти. Вона знає, що дитя зуміє прокласти свій шлях і врешті повернеться.

Йдеш по стежечці. Цікаво, що такого бачила вона, що невідомо матері. Стежечка свіжа. Вона водила не більше як з десяток прохожих. І приводила. Серед лісового ґрунту й сухих трісочок, перебиваючи спів деревного листя, шумить струмок. Прозорий, немов скло. Каміння в ньому необтесане, гостре, певно, недавно він шумить. Цікаво, що ж змусило стихію пробиратись лісовими хащами? Може паводок вигнав сусідню річку з берегів? А чи людська рука втрутилася в життя природи? Озираєшся. І бачиш оленятко. А воно тебе не бачить. П’є собі воду та й п’є. То он воно що проклало шлях воді – батько ліс піклується про своїх мешканців, котрі живуть у самій серцевині. Подув вітер. Оленятко підняло голову і розумієш, що це не оленятко, а дитинча косулі. А воно розуміє, що не лише його ліс привів до водопою. Сполохане втікає.

Повертаєшся на стежку. Вона занурюється в чагарники. Що ж позад них? Нелегко про це довідатися. Обережно відхиляючи неслухняне віття, поволі просуваєшся далі й виходиш на яскраво освітлене спалахами полудневого сонця узлісся. По ньому розкинулись сотні неймовірних квітів небесно-блакитного кольору – маленьке запашне море на краю суворого та похмурого лісу. Та стежка не рушить супокій молодого цвіту, стелиться собі вздовж  та й знов у ліс звертає.

Помилувавшись квітами, піддаєшся стежці. Темінь лісу знов закутує з ніг до голови. Десь чути дятла. Торохкотіння трусок – горобці шугають. У далині посвистує сойка. Поволі стежка вливається в стежину – зустрілися таки. Йдеш по стежині.

В якийсь момент розумієш, що ось уже скільки часу стоїш серед шляху, вдивляючись у небо, що проглядається між вітками віковічних дерев, і просто насолоджуєшся життям, зливаючись з природою в одне ціле.

– Еге-гей! – зриваєшся на біг.

Розкинувши руки, плинеш на зустріч чомусь незвіданому, але такому прекрасному. Світло яскравішає. Помічаєш окраїну лісу. Сповільнюєшся. Шкода полишати ліс. Він же тільки посвятив тебе у свої таємниці. Вдихаєш прохолодне повітря. Виходиш.

Хутір. Спекотного літнього дня він порожніє. Хуторяни, певно, пообідавши, повкладались по хатах. Відпочивають. Палюче сонце не спонукає до прогулянок пополудні. Спраглий, підходиш до «журавля» витягти трохи живлючого еліксиру з надр землі. Хто ніколи не пив води з криниці, не може стверджувати, що був на хуторі, хто ніколи не діставав з неї воду – не може стверджувати, що жив там.

П’єш. Багато п’єш. Йдеш далі. Поряд пасуться корови. У тіні міленького «острівка» тісно посаджених дерев дрімають скотарі, позакривавши обличчя солом’яними шляпами. Біля поодиноких хат періодично зустрічаються припнуті коні. Товстошкірі красені також надають перевагу сну в післяобідню пору.

Доходиш до чергового «острівка» перепочити. Сидиш на пеньку й роздумуєш. Яке ж прекрасне літо. Так би й самому спалося – не можна.

Перепочивши продовжуєш шлях. Йти під гору під пекельним сонцем нелегка справа. Виходиш. Ступаєш на ґрунтову дорогу й далі нею. А по обидва боки – поля. На горизонті видніє комбайн. Так, півдня у лісі провести легше, ніж годину в полі.