В політику я потрапив цілком випадково. Трапилось це під час славнозвісних подій, відомих ще під іменем – Помаранчева революція. Тоді я був активним представником однієї молодіжної партії, яка і умовила мене балотуватися на посаду депутата нашої сільської ради. На мій превеликий подив односельчани повірили моїй передвиборчій програмі і я неждано-негадано для себе здобув перемогу.
Ставши депутатом сільради я вражено побачив, що незважаючи на голослівні заяви столичних керманичів, у країні мало що змінилося. Навкруги, як і раніше, панувало лицемірство, ницість й обман. Навіть на рівні нашого невеличкого села корупція, хабарництво та кумівство розцвітали буйним цвітом. Більшість з моїх колег-депутатів думали в першу чергу про себе, власну вигоду й вигоду своїх близьких родичів й друзів. Інтереси сільської громади були чи не на останньому місці.
Ясна річ це не могло не обурювати мене, через що, практично кожна сесія не обходилася без гострих дискусій і гарячих суперечок. Особливо багато я конфліктував з нашою головою сільської ради на ймення Наталя Миколаївна. Вона чи не найбільше зловживала своїм службовим становищем. Ласі шматки сінокосу й землі наділені за відповідний “могорич”, необґрунтовано мала орендна плата за використанням “друзями” сільських ставків, незаслужені субсидії для “своїх” людей і багато чого іншого.
Звісно я намагався цьому зашкодити, та головиха була тертим калачем. У неї були солідні “плечі” в районі, і всі мої старання наштовхувалися на непробивну стіну бюрократизму. Варто було мені поцікавитися якимось документом, як той незбагненним чином ставав недосяжним. Його затверджували в районі, перевіряли в області, а то взагалі по-банальному “губив” ще попередній голова сільської ради. “Докопатися” до суті справи було фактично нереально.
Розлючений й розчарований я від безсилля скреготав зубами й тільки те і міг, що зневажати та ненавидіти те політичне “багно” в якому волею випадку опинився. І я сердився, гнівався й шаленів від своєї немічності. До тих пір, поки один неординарний випадок докорінно не перемінив всю ситуацію. Випадок, що змусив мене серйозно задуматися над великою силою спокуси, яка інколи здатна зламати волю навіть доволі сильної людини.
А трапилася ця подія вечором першого дня літа. Весь день надворі шаленіла проливна злива з яскравим феєрверком блискавиць й гучною канонадою громів. Надвечір дощ дещо вщух проте небо так і залишилося насупленим, а сира колюча мжичка так і не змогла вгамуватися. У таку неприглядну погоду Наталії Миколаївні надумалося скликати чергову сесію сільської ради.
Зазвичай вона пройшла на “підвищених” тонах. Я знову “зчепився” з головихою через якусь її чергову авантюру. Жінка яка раніше ніколи за словом у кишеню не лізла, на той раз чомусь вперто відмовчувалася. І тільки коли сесія закінчилися й депутати почали похапцем розходитися додому жінка промовила до мене фразу, наче взяту з одного старого популярного телесеріалу:
– А вас Василю Михайловичу, я попрошу затриматися на декілька хвилин.
Я здивовано завмер на місці й зацікавлено зиркнув на головиху. Останній депутат швидко зник серед нічного мороку. Ми залишилися одні в приміщенні сільської ради. Наталія Миколаївна повільно перебирала якісь документи і здавалося чомусь враз забула про мою присутність. Щоб нагадати про себе жінці я нетерпляче кахикнув. Головиха відірвалася від своїх паперів і тихо поцікавилася:
– Василю Михайловичу, я надіюся ви нікуди не поспішаєте? Мені потрібно з вами серйозно поговорити.
В той вечір я нікуди не поспішав. Тай і куди було поспішати молодому холостому хлопцеві в такий негожий будній вечір? Додому, щоб трохи понудьгувати перед телевізором, а дальше лягати спати? З іншої сторони тон голосу політичної опонентки неабияк заінтригував мене. Тож без всяких вагань я відповів:
– Ні я нікуди не поспішаю. А про що ви хочете зі мною поговорити?
Жінка повільно піднялася з крісла на якому сиділа й поцікавилася:
– Можна вам задати одне відверте запитання?
Я ствердно кивнув головою й почув таке, що буквально ошелешило мене.
– За що ви так ненавидите мене? – запитала головиха. – Я ж здається нічого поганого вам не зробила. Більше того – ви мені неабияк симпатичні. Я глибоко поважаю вас за те, що ви не лише маєте власну думку, але і не боїтеся її вголос озвучувати. Зараз небагато знайдеться людей які здатні на це. Ще менше зустрінеш чоловіків що з таким азартом обстоюють свої переконання.
– Саме тому, я так часто дискутую з вами, – вирвалося у мене.
– Це не відповідь, – закопилила губу Наталія Миколаївна. – Ніякі політичні переконання не дають вам права ображати й зневажати таку слабку й беззахисну жінку, як я. Де ваша толерантність? Де джентльменство й лицарське виховання?
Я спробував було щось заперечити, та жінка не дала мені можливості навіть рот відкрити. Насупивши брови вона швидко заторохкотіла:
– От ви хоч знаєте коли в мене день народження? Мабуть що ні. А воно в мене сьогодні. Ви хоча б привітали мене з цим ювілеєм.
– Вітаю, – ледь зумів вставити я.
– Дякую, – миттєво відреагувала головиха й враз змінивши тему розмови – запропонувала. – Може відмітимо цю подію?
Мені не залишилося нічого іншого як погодитися на цю пропозицію. Наталія Михайлівна наче тільки того й чекала. Прудкою вивіркою вона метнулася в куток кабінету де знаходився принесений нею місткий пакет. Вмить з нього було витягнуто пляшку коньяку, коробка шоколадних цукерків і кульок з заморськими фруктами. Швидко розклавши все це на столі вона спритно відкоркувала пляшку і плеснувши в два келихи виноградного напитку – проказала:
#11033 в Любовні романи
#2712 в Короткий любовний роман
#4322 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.03.2020