Голодні сни

Гроші скінчилися. Всі…

Сніданок – це сир з молоком. Смачно. Але сиру - останній шматочок. І може тому такий смачний сніданок.

Стрілка показника пального впала до критичної межі ввімкнувши червоне око перестороги: тепер далеко не заїдеш.

В кишені – на п’ять літрів солярки, якщо вийде знайти десь поблизу достатньо дешевий варіант. Бо паливо - це можливість рухатись. Навіть не важливо, куди саме їхати, аби тільки не заклякнути в одному місці.

Всі люди кудись поспішають. Ті, що у машинах. Бо машин на вулицях завжди багато, а людей, що сновигають тротуарами, завжди трохи менше.  Машини ніколи не «ходять» поважно і задумливо, машини «біжать» мов навіжені…

На п’ять літрів палива таки знайшлась заправка. Але вісім кілометрів дороги спідометр все одно відміряв зі спокійною механічною неупередженістю. Відстань – це ціна за пошуки.

Тепер є час. Хоча невідомо,  для чого цей час потрібен. Чи зупинитись і подумати, що робити далі?

Маленька вуличка сховалась серед старих п’ятиповерхівок. Є місце біля засохлого дерева де можна припаркувати авто, щоб ніхто не заважав, щоб не заважати нікому, щоб дати голові можливість перетравлювати думки, спокійно і розсудливо.

В багажному відділені, що відокремлене від місць для людей лише спинками сидінь, час від часу скавучить пес. Він теж поруч, завжди. А де ж йому ще бути, бо останні декілька років було саме так: завжди разом. Навіть вигнати його не можна, якщо б така нікчемна думка все ж залізла в голову. Бо в тій ситуації, що виникла, невідомо хто зараз більший безхатченко: пес, що має хоча б автомобільний дах над головою, чи його господар, у якого над головою лише автомобільний дах.

Ось зовсім поруч проїхав велосипедист. На вулиці сніг і багнюка, а він на велосипеді. З ним теж пес. Собака біжить не обганяючи, не відстаючи…

Цікаво, навіщо їм, собаці і людині, кудись іти, бігти, або їхати? Навіщо?

Якщо їх раптом не стане, що зміниться у світі?

Ніхто навіть не помітить, коли б велосипедист і його тваринка раптом щезли, розтанули зовсім.

Розігнатися і тицьнути їх автомобільною мордою? Одного, потім другого… Ніхто й не помітить, що їх вже немає.

Але ж таки ні, завжди знайдеться той, що ховається за фіранками вікон, сновигаючи очима у всі боки, пхаючи настирливо-зацікавлений погляд де треба і де ні.

Помітить, побачить і … розповість кому треба…

Зовсім поруч, майже чіпляючи бік авто, посунув вулицею брудно-помаранчового кольору трактор. Він відкидає на бруківку останній весняний сніг. Хоча від такої роботи нічого не змінюється. Сніг тане тепер на пішохідних тротуарах, стікаючи чорно-сірою рідиною на асфальт дороги. Ніякої чистоти не виходить. Лише трактор все кидає і кидає величезні снігові жмені. Дурна робота…

Шкода що скінчилися гроші.

Ні, до тих клятих папірців якраз і немає жалю. Шкода лишень що тепер немає можливості їх вимінювати на їжу та пальне. А останні п’ять літрів у баку, це не дуже великий шмат шляху, якщо міряти відстані міськими перегонами.

Собака в багажнику заснув. Побачив що з ним ніхто гуляти не йде, от і спить. У нього «їстівний» час настане лише під вечір. Тоді вже прогулянка і необхідність його годувати.

Людині складніше, бо перед вечерею має бути обід. Обідня пора, але більш нічого. Така неприємна сумність, де на обід більш нічого окрім часу, коли всі сідають до столу.

Але може з’їсти собаку?

Звісно, що думка зовсім недолуга, дурнувата думка. Та й сам собака, що завжди так розумно дивиться в очі, буде не в захваті, якщо довідається про свою обідню долю.

Ще тільки вранці скінчилися гроші, але вранці ще був сніданок. І ось маєш: мозок вже планує різні капості, аби забезпечити шлунок хоч якимсь провіантом. Це тільки здається, що в голові розум. Як захочеться їсти, розум посунеться геть у бік, віддаючи повний контроль над людським тілом самому лише шлунку.

Дивно…

А може продати авто і отримати купу грошей? За авто таки буде купа, якщо міряти її сніданками, обідами і вечерями. Тільки тоді даху над головою не буде. Ніякого. Навіть даху автомобільного.

Винаймати житло? Вийде дорого, і ця дорожнеча добряче поріже обідньо-їстівну частину грошей.

Треба заплющити очі. Заплющити, подихати рівно і заснути. Сон приносить затишок, даючи голові змогу відпочивати від думок. А потім, потім щось вигадається.

Кляті гроші, які так швидко закінчуються…

Всі кудись поспішають. Вийти з машини і піти з ними, тими, хто «кудись»? Навіть ніхто і не помітить тебе серед інших.

Маячня, якась ідіотична маячна сниться вже котру ніч поспіль. Одна й та сама. Про велосипедиста, про собак, про проданий автомобіль, про обід, який останній… І про людей, що не помічаючи один одного, біжать та й біжать лише однією дорогою і одним маршрутом: від народження до смерті. Сновигають наче мурахи, тільки очі широко відкриті. Щоб ніхто і нікого не помічав.

Нога чомусь жме і жме гальмівну педаль, а маленька вулиця серед п’ятиповерхівок перетворилася раптом на берег річки, що нахиливсь під колеса саме так, аби машина покотилася прямісінько у воду. Це якщо підняти ногу аби відпустити гальма.

Собака ще спить. Навіть не зрозуміє що відбувається. Собака довіряє своє життя господарю. Дурне створіння. Тому, що довіряє. Що вона «скаже», коли холодна вода набереться по самісіньке горло. Чи може це все ж  краще, аніж тебе спробують  з’їсти?

Дихати чим раз важче. Але очі розплющувати не хочеться. Лице запхано в подушки. Дихати зовсім не можна. І краплини вологи на обличчі, і наволока вже геть мокра. То все від нервів. Від снів…

Плутанина якась.

Час прокидатися, аби трохи прийти до тями. Чи додивитися сон? Відпустити кляту педаль, нехай машина котиться.

Повз авто пройшла дівчина з коляскою. Мала дитина, заповита в теплу ковдру, спить так само міцно, як і …

Хоча минулого разу ніякої коляски не було. То може вже не спиш? Може саме коляска, тихенько шурхаючи по талому сніжку коліщатами, і є реальність?