3.3.1 :: ЖИВІ ТІНІ :: Фаго-Круг

Події антипатичного циклу стрімко рознеслися по Нижньому ОПЛОТУ, навіть раніше, ніж Ім Ям і Мімі встигли його покинути. Док з Ламі проводжали їх до пандуса, а Веп з своєю зграєю пішли зализувати рани. Дитинчата навколо, вже не бігли з криками «Монстр», а місцеві, виходячи із солярів з повагою кивали — звісно ті, хто мав голови, — в бік їхньої компанії. 
    Одне дитинча з плодом флукса у маленьких лапках, підбігло до Ім Ям.
— Сказали дати це вам, — мовило двоноге дитинча з роздвоєною головою, що мало на кожній голові по одному великому чарівному зеленому оку. Погляд маля був такий серйозний, наче йому довіри найважливішу місію ОПЛОТА.
— Дякую, але можеш залишити собі! — сказала Ім Ям.
— Сказали це, бо ви врятували нас, — мале було цілеспрямовано, і всім своїм виглядом показувало, що бажає виконати покладене на нього завдання.
— Ну добре. Візьму якщо ти мене проведеш до того, хто тобі дав флукс.
    Двоголове маля підскочило, радіючи, що Ім Ям взяла плід, і схопивши довгою, тонкою лапою, потягло її до соляру неподалік.
— Почекайте мене, — гукнула Ім Ям своїй компанії. — Я швидко.
— Та будь ласка! — мовив Ламю-елме-Дак. — У нас всі блимки вільні.
— За себе кажи, — хмикнув Док-ям-Олк. Мімі-Крі посміхаючись заскрипів панциром. — Думаю у нас під соляром уже черга з Вепових на безкоштовну реставрацію.
    Ім Ям з маля підійшла до соляру з важким протухлим запахом. Їй назустріч вивалилась м’якотіла істота з роздвоєною головою, чиє тіло нагадувало велику роздуту кулю, наповнену сумнівами.
— Це ваше маля? — спитала Ім Ям.
— Так, — відповіла істота і вся напряглася, ховаючи маля за своє схоже на шар тіло.
— Воно чарівне. Особливо ті очі на окремих головах, — посміхаючись сказала Ім Ям, і простягла флукс. — Почастуйте ним дитинча, а я поки не зголодніла. І дякую. Мені було приємно.
    Двоголова істота взяла флукс, здивовано округливши одне око, одночасно повернувши іншу голову до щасливого маля. Не чекаючи відповіді, Ім Ям розвернулась. Дивне тепло огорнуло її — приємне й насторожуюче водночас. Вона не очікувала від себе такого. Не очікувала, що буде битися за безпеку низів. Їй сподобалося допомагати? Бути рятівницею? Вона поки не визначилася, що саме їй приносило задоволення, але вирішила повернутися до низів, як закінчить з доставкою флуксу і перевірити.
    Головне, що такі маленькі взаємодії відволікали її від нещадної бійні. А вона дуже хотіла не думати про те, що там сталося: бажання розірвати всіх навколо, навіть Мімі-Крі — лякало. Як їй себе контролювати? Щоб було якби вона не прокинулась? Той голос люті в голові занадто сильно впливав на неї.
— Треба поспішати, — кинула Ім Ям, повернувшись.
— Так це ж ти нас затримуєш! — замотиляв щупальцями Ламі, немов відбиваючись від її слів. 
— Мені можна! — випросталася вона на задніх лапах, і квапливо підтягнула свій напіврозв’язаний пояс. — Я ж Авгуру.
— Низи зламали мі Ім Ям... — зітхнув Мімі-Крі, розчаровано опустивши велики вуса мураторця, аж до самої підлоги. — а мі тільки її полагодив.
    Док-ям-Олк засміявся і, спираючись на свої довгі передні лапи рушив до найближчого провулку. 
— Ім Ям, я бачу, в тебе проблема з поясом? — зацікавлено спитав Ламю-елме-Дак, спостерігаючи, як вона на ходу недбало зав’язує вузол.
— Нема в мене ніяких проблем, — шикнула вона, абияк перев’язала й зробила вигляд, що так і планувала. — А що?
— Коли філархи винайшли перші сухожильні грати, — почав він, ставши поруч, — ми якраз шукали спосіб їх зав’язувати. Сухожилля еластичні, пружні, а як скорочуються — стають надзвичайно міцними... До чого це я? А! Вузол. Ми тоді відкрили ідеальний вузол для гладких, пружних пасм. Його непросто зав’язати… До речі, це я його винайшов! Мене тоді запросили до філархів, і сам Ту-ре-Коса висловив подяку. Уявляєш?
— Ой, Ламі, — приобняв його Док-ям-Олк, — сам засновник твого виду подякував.
— Ну а що? Мені це було важливо!
— Ламі видатний вчений, — мовив Мімі-Крі. — Мі сповнений гордості знати Ламю-елме-Дака.
— Дякую, Мімі-крі, — око Ламі розширилося, і він майже пустив сльозу.
— Ламі, припини вимагати похвали, — сказав Док. — Відпусти це. У Нижньому ОПЛОТІ на твої досягнення всім чхати. Ну, окрім мене.
Ламю-елме-Дак схлипнув, міцно обійняв Дока, і всі разом вийшли до знайомого пандуса.
— То що з тим вузлом? — не витримала Ім Ям.
— А! Ну так… — Ламі відірвався від Док-ям-Олка. — Складний вузол, але я його пам’ятаю. Приходьте — я все покажу…
Компанія встигла лише розпочати підйом, як одразу почули леміт Табу Арета:
— Авгуру! Я очікував вас ще попереднього циклу. Але я все чув. Хижаки прорвали огорожу. Жах! Добре, що охорона… і, звісно, ви… були поруч, щоб зупинити біду.
— Яка охорона? — примружилась Ім Ям, відчувши лапу Дока на плечі.
— Табу, — втрутився той, — Авгуру поспішає. Міг би ти швидко їх провести?
— Ну та звісно! — вигукнув Табу й рушив до ґрат своєю дивакуватою ходою, перестрибуючи центральну ногу.
    Сухожильні грати скоротилися від дотику його маленької лапи, утворивши овальний отвір посередині. Ім Ям і Мімі-Крі швидко перестрибнули у Верхній ОПЛОТ, і грати миттєво стягнулися за ними.
— Заходьте до нас, — звернувся Док до Ім Ям і Мімі-Крі. — Ми завжди будемо раді.
— Завжди! — гукнув Ламю-елме-Дак. — І справжнім Слизом шепоту пригостимо!
Обернувшись, вони ще раз поглянули на цю химерну парочку: Док-ям-Олк — цилург, що спирався на свої довгі, складені вдвоє лапи, і Ламю-елме-Дак — октолаб, рожеве, чорнооке створіння, чиє око тепер майже ридало від емоційного збудження.
Для Ім Ям і Мімі-Крі все це виглядало як щось неймовірне. Вони не чекали в ОПЛОТІ ані люб’язності, ані приємності, і тим паче дружби. Лише страх, утиск і стабільна ймовірність не пережити наступний блимок жовтого коріння на стелі.
— Як тільки закінчимо з доставкою флуксу, обов’язково зайдемо, — гукнула Ім Ям крізь ґрати.
    Табу Арета звузив око, окинув усіх підозрілим поглядом і, пхекнувши, пострибав униз.
    Відійшовши від грат, Ім Ям одразу звернулася до Мімі-Крі:
— Мімі, пам’ятаєш пошуковця на ім’я Вон-і-Хутко?
— Авжеж.
— Знайди його. І попроси прокласти маршрут. Не думаю, що їхній вельмишановний аудитор проведе краще за пошуковця крізь Верхній ОПЛОТ. Я затримаю відвантаження, поки ти не повернешся.
— Мі усе зробить! — рішуче мовив він.
    Ім Ям посміхнулася, дивлячись, як він побіг на своїх тонких довгих лапках. А потім і сама зірвалася до соляру, де зберігався флукс — а це аж на саму гору.
На бігу тіло Мімі-Крі почало змінюватися. Панцир, із ріжучим вухо звуком, тріснув. Пір’я прорвало оболонку. З голови, вкритої слизом, виліз насуплений донизу дзьоб. Кілька блимків — і вже куріпка летіла крізь простір ОПЛОТА.
Мімі-Крі ненавидів перетворення. Його починало судомити ще до того, як усе починалось. І те, що з ним відбувалося, він би не назвав «перетворенням», радше — переробкою. Радикальна зміна організму. Метаморфоза за лічені блимки. Біль. Жахливий біль, коли тебе спочатку розривають на шматки, а потім збирають наново з чужих частин.
Кістки ламалися, щоб сформувати інші. Органи розривались, поступаючись місцем новим. Крізь старе тіло проривалися нові кінцівки і покрив. І в якийсь момент — він переставав знати, хто він. Ім’я, форма, сенс — усе плавилося в болю.
    Він біг до соляру пошуковців, а його досі трусило — відлуння болю не відпускало. Але він знав, хто він. І знав, чому біжить.
Біль — це тимчасово, а відповідальність, це назавжди. Ім Ям покладалася на нього, а він би скоріше вмер, ніж підвів її.
Мімі пам’ятав, звідки прийшов. З рівнів, яким Творець навіть номера не дав. З найнижчих, де хижаки не були найстрашнішими, а безокі — взагалі харч.
Там жили перетравлювачі, що повільно з’їдали все, до чого дотягувались. Деякі впорскували кислоту в тіло жертви, розчиняли її зсередини, а потім висмоктували слиз, у який перетворювались органи. Інші ковтали живцем — повільно. Іноді кілька циклів жертва могла спостерігати за власним перетравленням.
А ще були симбіонти. Вони найгірші. Якщо потрапляли в тіло — це означало не просто смерть, а повільне і болісне існування, як корм. Носії іноді вбивали себе самі, щоб зупинити страждання. Деякі симбіонти відносно швидко поїдали носія зсередини. Інші — відкладали потомство, яке робило це ще довше. А деякі зʼїдали носія, що той навіть не встигав зрозуміти. І все це під пекельну спеку, серед слизу, що іноді сягав половини висоти коридорів.
Мімі-Крі вирвався звідти. З «Пекла», як місцеві називали рівні без номерів. І не шкодував ні на мить.
Замислившись, Мімі-Крі розвинув шалену швидкість, прорізаючи простір, наче кіготь плоть. Він відчув, що потрапив на правильний рівень, і дозволив внутрішнім рефлексам куріпки скоригувати траєкторію. Його потягнуло — і він пирнув туди, де вабило найбільше.
Минуло не більше десяти блимків, і він вже стукав до головного соляру координування пошуковців.
Двері розірвалися гориниз. На порозі стояв незадоволений пошуковець з розкуйдовшеним чорним пір’ям. Воно стирчало в усі боки — ніби його розбудили посеред антипатичного координування.
— Чого треба? Ми зайняті! — гаркнув він.
    Це був сам Вон-і-Хутко — головний координатор шляхів Верхнього ОПЛОТУ.
— Доброго циклу. Це мі… Мімі-Крі!
— Це жарт? — пір’я на голові Вон-і-Хутко встало дибки. — Щось ти не схожий.
— Мі ставати куріпкою швидше дістатися, — пояснив Мімі-Крі.
— Ну гаразд, заходь, — буркнув Вон, і поцокав лапками всередину.
Головний соляр пошуковців був більшим за три кабінети Авгуру, з’єднані страждальними, перекрученими кам’яними арками. У кутку, в калюжі слизу, лежала палімпта — велика складчаста істота, по шкірі якої бігали червоні вогники, ніби намагалися вибратися з лабіринту. На стінах звисали полотнища розмотаних сувоїв, що були густо вкриті схемами рівнів Верхнього ОПЛОТУ.
Пошуковцям ті схеми були ні до чого — вони орієнтувались за феромонами. Але Вон-і-Хутко захоплювався малюванням. Завісив усі стіни своїми кресленнями, щиро вірячи, що його лінії колись замінять біологічний спосіб навігації. Що майбутнє — за схемами, а не за відчуттями.
Проте, як і завжди, розум знову не допоміг істоті осягнути правду. Феромонну орієнтацію філархи створили саме як еволюцію схем — і вона працювала не просто швидше. Її не потрібно було вивчати, і неможливо забути. Істоти просто народжувалися з цим знанням.
— То що тобі треба? — кинув Вон-і-Хутко, не відриваючи погляду від нового творіння на стіні.
— Авгуру поміч потрібна, — відповів Мімі-Крі, став поруч і поглянув на креслення.
На полотнищі була намальована схема Великої Зали Інавгурації, легко впізнаваної за розмірами: вісім із дванадцяти секторів рівня.
— Ну, то кажи вже, — буркнув Вон-і-Хутко, повертаючи голову то в один, то в інший бік, оцінюючи роботу кожним оком окремо.
— Авгуру треба флукс переправити до низів цьогоциклу, — Мімі-Крі старався добирати слова з максимальною точністю. — Але безпечного немає маршруту. Ти б прокласти міг?
— Ось як! — спохватився Вон. — Так, чув я, що на останню поставку напали. Найбезпечніше рухатись крізь перші кільця, але там вузькі пандуси й забагато істот. Цьогоциклу вже не встигнете. А крайні кільця…
Мімі-Крі мовчки чекав, поки Вон визначиться, і ледь стримувався щоб не клюнути Вон-і-Хутко у пернатий череп. Це було його перше самостійне завдання, і Мімі дуже хотілося виправдати очікування Ім Ям, а ще дужче — подякувати їй за порятунок. За увагу. Але він ніяк не міг знайти правильних слів.
Цикл минав за циклом. Минув цілий виток. А він так й не подякував, і від того його нутрощі скручувало огидою до самого себе. А що він мав сказати? Дякую, що захистила? Дякую, що не дозволила Айдіон мене розірвати? Дякую, що стала мені другом?
…на крайніх пандуси широченні, там можна хоч усіх філархів разом пронести, — розмірковував Вон-і-Хутко, і засміявся крекчучи. — Але ми ті зони не індексуємо. Тож кого там зустрінеш — хто зна.
Кожен варіант подяки, який Мімі-Крі вигадував, здавався йому мізерним. Банальним. Нікчемним! Коли він ловив погляд Ім Ям на собі, то лише в думках наважувався шепнути їй «дякую». Вона здавалася йому такою… незбагненною. Із її гострим гумором і вічним обуренням. З тим гордим поглядом, який перетворював будь-кого на шмат липкого слизу, що чіпляється до її попелястих пухнастих лапок. А її лють, що обпалювала простір навколо? Він постійно питав себе: хто ж така нова Авгуру? Звідки вона?
— Так! Я бачу, як це можна зробити! — вигукнув раптом Вон-і-Хутко. — Зараз накину схему маршруту! 
    Вон рушив до кам’яного столу неподалік, а Мімі-Крі так і залишився біля схеми Зали Інавгурації.
— Там велика поставка? — крикнув Вон-і-Хутко, але відповіді не отримав. — А! Та й байдуже. Краще все одно йти в обхід. Ці пандуси в цей час переповнені, — бурмотів він, ріжучи сувій своїм пазуром, як у куріпки. — А ось тут мураторці розширюють коридор, тож там усе завалено. Ну... ага. Ні, краще ось ці кільця. І спускатися тоді ось тут.
— Важливо, до якого саме пропускного пункту підійти? — крикнув він знову, і Мімі-Крі нарешті прийшов до тями.
    Підскочив, глянув на схему, замислився — і тонкою лапкою ткнув у сувій.
— Ось цей дозволено? — спитав, вказуючи на знайомий пандус Табу Арета.
— Ну звісно… до цього взагалі ідеально. Зараз я скорегую маршрут.