2.8 :: ТОЙ, КОГО НЕ МАЛО БУТИ :: Смуток

Навколо світлішало. ОПЛОТ прокидався — шурхотіння, пульсація, тепле коріння на стелі. Зі свого соляру вийшла Нані-де-Ло — кругла, прискіплива й сповнена службового боргу рециклонка у брунатній мантії. Маючи сон кращий ніж у Магмолида із лабораторії, вона не чула вереску тисяч безоких, яких розчленувували Айдіон просто за стіною її соляру. Симпатичний цикл почався для неї з гарного настрою, поки вона не побачила провулок, із якого повільно витікали кишки і зелений слиз.

— Блават мене побири! — вигукнула вона, вскочивши на купу зелених тіл.

Усі в провулку різко повернулися до неї. Її маленька голова металася, ніби намагаючись оком розрахувати обʼєм трагедії у рециклона-циклах.

— Що тут сталося? Хто це все буде прибирати? — вигукувала Нані-де-Ло, сильним низьким голосом. — На цьому рівні немає вільних рециклонів. Я подам офіційну скаргу. 

Потім вона побачила Ім Ям, і аж підстрибнула. 

— Та скільки ж можна! — лютувала Нані-де-Ло. — Знову Авгуру! Це що вже стало у вас традицією? Кільця засмічувати? Полюбляєте влаштовувати бійні, котитеся до низів! Там полюблячей такого гною багато. І всім байдуже на чистоту. Усе для нашої обраною Авгуру! А тут Верхній ОПЛОТ! Єдиний осередок чогось стабільного у світі суцільного бруду!

Айдіон неспішно підвелися і підійшли до рециклонки. 

— Воно обурене цілком виправдано, — сказав Лівий. — Інцидент не повинен був статися. Однак інших варіантів вирішення на той момент не залишалося. Брати Айдіон приносять свої щирі вибачення з цього приводу.

— Щирі вибачення, — додав Правий.

У Ім Ям аж щелепа відпала. Щирі… що? Вибачення! Ви серйозно? Якого філарха!

— Ну звісно! І не забудьте звільнити прохід, — кинула рециклонка, злізаючи з розшматованих зелених тіл, а потім трохи спокійніше додала: — Але скаргу я все одно подам.

— Воно має на це повне право, — підтвердив правий, і Нані-де-Ло вийшла з провулка.

Брати Айдіон, не поспішаючи, почали розбирати тіла, складаючи їх попід стіною. 

В голові Ім Ям верещало, емоції бурлили — якби вони були слиною рециклона, усе довкола давно б перетворилося на брунатний кисіль. Тож коли її кидати біля яйця, немов шмат м’яса це було нормально? Коли змушували роздягатися? Тягти насильно на химерну Інавгурацію? А тут вони вибачення щире просять!

Мантія відчувши стан Ім Ям, стала чорною, мов крило пошуковця. Аномалія видала знайомий тоненький звук дзвоника. Айдіон зупинилися складати тіла, і повернулися до Ім Ям. 

— Воно випромінює не логічний феромонний слід, — мовив Лівий, тримаючи дві відірвані лапи безокого. — Наразі загрози немає. 

— Симпатичний цикл повністю безпечний, — додав Правий, і обережно поклав тіло на інше, але, будучи розпоротим майже навпіл, воно розпалося. 

— А скажіть мені, величні розчленителі всього ОПЛОТУ! — крикнула Ім Ям. — Чи не маю Я право, почути від вас щире вибачення? 

— Будь-хто має право отримати вибачення, — сухо мовив Лівий, — коли це виправдано. 

— Однако, — додав Правий. — Воно жодним чином не постраждало від дій братів Айдіон.

— Як це не постраждало! — вигукнула Ім Ям. — Воно ще й як постраждало!

— Якщо воно має скаргу, повинно подати офіційну заяву, — сказав Лівий, навіть не повертаючись до неї, продовжуючи складати тіла уздовж стіни. 

— Наразі Айдіон не мають підстав, вибачатися перед воно, — додав Правий. 

Якби Ім Ям мала сили обуритися ще сильніше вона б це зробила. Біль спазмував їй дихання, а мантія підсилювала цей біль своїм — разом відчувалося, немов хтось колупався кігтем в свіжій рані. Вона не могла прийняти, як усе одночасно може бути таким безглуздим, але чіткім й закономірним.

Закінчивши розчищати прохід Айдіон підійшли до аномалії. Ім Ям занурена у свій біль, і жалість до себе, не помітила їх. Тож коли вони простягли лапи до аномалії, Ім Ям перелякалася. Спрацював старий рефлекс, і Ім Ям заскочила на аномалію. Істота видала важке зітхання, наче їм обом це вже набридло.

Айдіон зупинилися. Поведінка Авгури була їм незрозумілою, але, маючи чітке розпорядження, вони підняли обох істот разом, і понесли з провулка.

Ім Ям разом із аномалією несли крізь коридори ОПЛОТУ. Брати рухалися вперед розміреними кроками, не зупиняючись і не озираючись на мешканців, які розповзалися по своїх справах. Мантії братів заростали, повільно затягаючи порізи, а вони самі, наче повернулися до свого звичайного стану нудьги. Мешканці неохотно поступалися дорогою, але не виказуючи жодного інтересу до процесії, ніби нічого не сталося, ніби кишки безокіх на підлозі — просто частина великого задуму філархів. Аномалія залишалася личинкою: нерухома, мовчазна, перетягнута косицею немов лялечка. Ім Ям сиділа зверху, як напівперетравлена думка, і відчувала, що для неї бійка досі не закінчилась, а лише залізла глибше під шкіру.

Що далі? Вона вижила. Аномалія вижила. Чи це щось змінює? Звісно ж ні. 

Ім Ям розуміла, що лише відклала вбивство аномалії, і тепер її чекає зустріч з філархами. І що вона скаже? Якщо вони її стратять — це буде ще один доказ, що Ім Ям не стала Авгуру. Що вона просто загублена істота, яка нічого не знає, не вирішує, і це лише питання циклу, коли її саму стратять, наче пухлину на тілі ОПЛОТА. Ім Ям навіть не могла зрозуміти, що болючіше смерть, чи відчуття своєї нікчемності. Що за неї забудуть раніше, ніж скинуть рештки у Великий Колодязь.