2.7 :: ТОЙ, КОГО НЕ МАЛО БУТИ :: Аномалія

Коли крик «Гонець!» прошив коридор, куріпка миттєво спалахнула рухом, змінила напрямок, мазнула крилом по стіні — і вже за мить стояла перед Ім Ям, завмерши на відстані двох вдихів.

«Яка швидка мала тварюка», — пхекнула Ім Ям заздро.

— Що необхідно доставити? —  голос істоти був дзвінким, порожнім, але вже знайомий.

— Повідомлення філархам, — відповіла Ім Ям, натягуючи на себе впевненість Авгури.

— Який текст послання? — прощебетала Куріпка, ніби кожен блимок циклу вона вирішувала питання життя або смерті.

«Текст?! Оце я не подумала», — розгубилася Ім Ям. У голові змалювалося лише: «Знайшла щось підозріле. Гадки не маю чи це об’єкт із лабораторії. Доставити не можу, бо важка немов брила. Прийдіть заберіть».

Горлицю почали бити нервові судоми, від мовчання Ім Ям.

— Ем… об… суб'єкт виявлено. Чекає на… транспортування, — продиктувала вона. Потім замислилася, і спитала: — Ти знаєш де ми?

— Звісно. Вид «куріпка» — це різновид «пошуковців», — відказала істота, немов це щось пояснювало.

— Тоді додай це у повідомлення, — буркнула Ім Ям.

— Що саме? — перепитала Куріпка. — Інформацію про те, як різновиди пошуковців визначають місцезнаходження?

— Та ні, — вигукнула Ім Ям. — Додай це місце в повідомлення.

Куріпка нахилилася, витягла передню лапку з блискучим пазуром, другою, із сумки на грудях дістала чорний сувій. Розгорнула його і почала різати — легко, точно, майже елегантно. Сувій трохи смикався під її лезом, а з порізів проступала біла рідина.

Запис завершився швидко.

Ім Ям придивилася до символів, що слугували координатами, і в її голові майже вимальовувалася логіка, але все ще не досить чітка.

«Що означає трикутник? — подумала Ім Ям. — Він ніби зайвий.»

Куріпка підняла на неї погляд.

— Додаю печатку Авгуру, — пояснила Куріпка. Опустила свій насуплений дзьоб, і вишкрябала внизу сувою великий правильний трикутник, розділений медіаною з верхньої вершини, а потім ще й заштрихувала одну його частину.

«Чудово. Ще один незрозумілий трикутник», — обурено зітхнула Ім Ям.

Згорнувши сувій, Куріпка облизала його довгим рожевим язиком й поклала назад до сумки.

— Послання прийняте, — відрапортувала вона. — За протоколом повідомлення Авгуру-Філархи отримують найвищий приоритет. Хочете знизити?

— Звісно ж ні! — гукнула Ім Ям і гордо випросталася перед істотою, що була трохи вище її коліна.

— Дякую. Виконую передачу.

Куріпка ляснула крилами і зникла, лишивши позаду ледь помітний звук шипіння й одиноке перо, яке закрутилася на підлоги.

Ім Ям постояла ще кілька блимків, і повернулася до аномалії, яка лежала мовчки під стіною — величезна, не рухома, вкрита слизом личинка.

«Генетичний агент», — фиркнула Ім Ям, пригадавши слова Октолаба. Який це агент? Радше більмо на очі.

Заспокоюючи внутрішнє роздратування Ім Ям лагідно провела лапою по власній мантії. Та відповіла звичним теплом, але Ім Ям не полегшало. 

Питання. 

Дивлячись на аномалію, в її голові наростали питання: що буде, якщо вона сама не впишеться в систему? Втікач не здавався агресивним, швидше загубленим і збентеженим нездатністю знайти своє місце в ОПЛОТІ. Що робило її, Ім Ям, частиною системи, а цю істоту — вигнанцем? Лише визначена роль Авгуру? Чи щось більш фундаментальне? 

Чи не стала я схожою на них, пов'язавши цю перелякану істоту?

Минали блимки. Жовте коріння впевнено згасало. Починався антипатичний цикл. 

Ім Ям сиділа на кам’яному виступі, нервово стежачи за істотою. Її маленькі чорні очі дивилися інакше: спокійно. Втеча більше не була варіантом, переховування не допомогло — невже істота розуміла, що вперлася в межу, де імітація більше не працювала? 

Якщо вона просто копіює… то чому знову не копіює мене? Чому не горлицю? Чому припинила спроби тікати?

Раптом повітря навколо наче натягнулося. Здалеку долинули знайомі кроки — важкі, з скреготом кігтів по каменю. У проході з’явилися брати Айдіон.

Вони рухалися, як завжди — розмірено, трохи ліниво, з відчуттям беззаперечної переваги. Ідеальні мантії виблискували червоним в останньому світлі цього цикла, а голови ховалися під каптурами. У вузькому просторі їхні масивні тіла ледве вміщались.

— Воно схопило палімпта? — пробасив правий.

— Це аномалія, — спокійно виправив лівий.

— Підтверджую, — погодився правий.

— Це я підтверджую! — Ім Ям підскочила, зірвавшись із місця. — Що ми робимо далі?

— Воно повинно не заважати, — відрізав правий. — Рішення схвалене. Аномалія підлягає елімінуванню.

Ці слова вдарили, мов удар по нутрощах. Ім Ям стиснула ікла. Щось у ній спалахнуло — протест, що ще не встиг оформитися в думку, але вже горів у нутрощах, змушуючи діяти. Мантія відчула це першою: її поверхня затремтіла й почала змінюватися, вкриваючись тонкими, лускатими пластинами. Брати рушили без жодного слова, не чекаючи обговорень. Аномалія здригнулася. Маленькі очі розширилися, а потім повільно втягнулися всередину тіла. Вона ніби змирилася, і її тіло мʼяко осіло.