2.5 :: ТОЙ, КОГО НЕ МАЛО БУТИ :: Неправильна істота

Симпатичний цикл настав, як завжди — мляво, але невідворотно, з легким присмаком вчорашнього страху. Верхній ОПЛОТ пробуджувався. Великий Колодязь видихав у коридори тепле, пріснувате повітря, в якому клубочилися уривки приглушених команд з низів. Трудівники без поспіху виходили зі своїх солярів, повзли до обов'язків, штовхаючись у ритмі загальної стабільності.

По дорозі обговорювали події антипатичного циклу. Хто мав чутливий сон, чув вий безоких. Іншим пощастило продиратись крізь їхні розірвані залишки. Найбалакучіші з трудівників зупиняли колег в коридорах, і жваво розповідали про небачене для Верхнього ОПЛОТУ видовище.

Серед рециклонів лише одиниці мали бодай якусь форму розуму, і ті невдоволено бурчали, що на них звалили не заплановане прибирання. Їхні офіційні скарги цього симпатичного циклу були цілком виправданими. Вони працювали десять циклів понаднормово щоб очистити Велику Залу після Інавгурації, а як подяку — лише гармонізація для тих, хто зривався.

У солярі Авгуру натомість панував спокій, ніби він не чув жодного «zaga». Ім Ям спала на круглому підвісному ліжку, скрученому з білого сухожилля, що ледь поскрипувало від напруги. Її хвіст звисав, іноді посмикувався, а з горла виривалося глухе задоволене муркотіння. Мантія трохи вібрувала з ним в такт: за ніч вона поглинула залишки бійки, перетравила, що змогла, і відторгнула решту. Луски вже давно зійшли, і її м'яка поверхня ніжно обійняла Ім Ям. Перед сном Ім Ям методично вичистила кігті, вимиваючи з них навіть натяки на огидних безоких, і довго терла морду, поки не пішов запах — принаймні вона перестала його відчувати.

Загалом новий цикл починався для неї добре, якби ж у двері не постукали. Ім Ям спочатку здалося, що це їй наснилося. Але потім вона почула повторний стукіт, і роздратовано зістрибнула з ліжка: воно почало повільно хитатися. Біль прогнався тілом, спазмуючи м’язи на спині. Хоч жодного прямого ушкодження вона не мала, але удари кігтів безокіх залишили багато синців і забоїв. Здалося, що навіть щось зламали: біль в спині був занадто сильний для синця.

— Щоб вам провалитися у Великий Колодязь, — бурчала вона чужими думками, підходячи до дверей. 

На порозі стояв рециклон. 

— З новим циклом, — мовив він, низьким, досить приємним голосом. — Вимушене прибирання в вашому солярі. Дозволяєте розпочати зараз, чи прийти пізніше?

— Мені щось треба робити? — спитала Ім Ям, позіхаючи. 

— Ні в коєму разі, — відповів він. — Особини виду «Рециклон» самодостатні, і можуть виконувати свої зобов'язання без втручання інших.

— Чудово! Заходь, роби що треба. 

Ім Ям повернулася до ліжка, заскочила і, скрутившись калачиком, умостилася спати далі. Повільний рух підвісного ліжка заколисував. Вона миттєво усунула.

Рециклон почав з відірваної голови безокого, яку з ніжністю розчленував своїми пазурами на передніх лапках. Потім виригнув із себе особливий клейкий розчинник, що одразу почав тихенько шипіти, і перетворювати все в однорідну брунатну жижу. Поки тверді частинки розчинялися, Рециклон почав збирати слин і залишки органів. Його інші лапки мали мироскопічні, жорсткі щитини — тонкі, як нервові закінчення, якими він обережно згреб усе до стіни, а потім виригнув ще трохи розчинника прямо в калюжу. Повернувся до голови, від якої нічого не залишилося крім розчинника, зібрав його, і лагідно скрутив із нього маленьку брунатну кульку. Потім турботно поніс її до іншої калюжі слину, поклав всередину, і швидкими рухами завернув все разом, створивши трохи більшу, в’язко-пульсуючу кульку. 

У двері знову постукали, цього разу — гучно, з роздратуванням. Ім Ям проігнорувала, будучи в глибокому сну. Постукали ще раз, вже з явною агресією. 

Рециклон, підійшовши ближче до ліжка, ввічливо мовив:

— Прошу вибачення, що турбую. Але у ваш соляр хтось стукає. 

— Чого їм ще? — шикнула Ім Ям  крізь напівсон. — Я майже вмерла! Дайте ж мені відпочити.

— Прошу вибачення, — повторив Рециклон, намагаючись підняти голову до ліжка Ім Ям, але конструкція його голови дозволяла дивитися лише вниз. — Я не розумію,  що саме ви маєте на увазі. Але прошу вибачення, якщо чимось вас засмутив. 

— Це з тобою не пов’язано, — буркнула Ім Ям, зістрибнула з ліжка й пішла до дверей.

Двері розірвалися гориниз. На порозі, гордо випроставшись, стояла істота на двох лапах, з видовженим торсом і надто прямими кінцівками. Її обтягувала складена з клаптів шкіра чорного і сірого кольорів. Тхнуло від неї страшенно. Вона немов зібрала на собі фрагменти десятків інших істот. Можливо, намагалася сховати свій власний запах? Чи просто намагалася завоняти весь простір навколо себе. 

Очі Ім Ям почали пекти. 

— Офіційна дошка від Нового ОПЛОТУ, — мовила вона, трохи нахиливши голову, наче з повагою, але одночасно з відразою. — Прошу ознайомитися і дати відповідь.

Ім Ям насуплено зиркнула на камʼяну дошку в її лапі — не вирішивши злитися, чи прийняти це як шану.

Влада Нижнього ОПЛОТУ назвала себе «Новим ОПЛОТОМ». Але серед населення ця назва так й не прижилася, і залишилася лише на офіційних документах. Ім Ям про це гадки не мала і вирішила, що це ще якийсь «новий» відлам ОПЛОТУ, про який вона ще не чула. 

— Чого чекаєте? — фиркнула довготелеса істота, підсовуючи дошку ближче до Ім Ям.