2.3 :: ТОЙ, КОГО НЕ МАЛО БУТИ :: Фрустрація

Не маючи плану і бажання щось далі шукати, Ім Ям вирішила повернутися до розмальованого провулку. Малюнки не поєднувалося в її голові з ОПЛОТОМ, та й взагалі їй просто стало цікаво, і хотілося відволіктися. Маршрут вона запам’ятала, тож швидко дісталася місця.  

У провулку одне жовте коріння зі стелі, не давало достатньо світла, але очі швидко прилаштувалися і стіна почала оживати. Рівні виямки, вирізані гострими кігтями. Спіралі, що перетікають одна в одну. Зубчасті краї, зигзаги й короткі проколи. Усе здавалося на спроби вилучити приховану суть зі стіни — або навпаки, втиснути свою сповідь всередину. 

Заворожено Ім Ям наблизилася, і торкнулася кольорових контурів. Слиз, що просочився в лініях гравірування, перемішався із чимось залишеним у подряпинах, і застиг, вбираючи колір, потрібний тому, хто малював. Малюнок нагадував велику істоту під час руху чи бійки. Викривлену, навіть не цілком домальовану — лише лінії тіла, лапи і розсічений навпіл трикутник замість голови. Але у вигині тіла була сила, рішучість і боротьба. Або… це просто чиясь спроба залишити згадку про себе? Не повністю, але хоч якось.

«Хто ти був?» — подумала Ім Ям, присівши під стіною навпроти. А хто я? Вдалий гібрид Авгуру?

Стіна загоювала ушкодження, і частково малюнок зник, ще задовго до приходу Ім Ям. Вона могла лише здогадуватися, яким він був спочатку, тож сиділа навпроти і уявляла. Їй здавалося, що центральна істота мала п’ять лап, а навколо розкидані шматки розірваних тіл.

— Вам подобається? — зненацька долинуло питання.

Ім Ям різко повернулася і побачила знайому істоту в блискучо-жовтому панцирі з орнаментом.

— Пробачте, — сказав він, наближаючись, і трохи цокаючи шістьма довгими лапками по підлозі. — Мене звуть Том-о-Янк по особині «Мураторець».

— Ім Ям, — сказала вона. — Це я на вас випадково наскочила?

— Ні, — усміхнувся він, але Ім Ям цього не зрозуміла.

Посміхнутися так, щоб вона це побачила він фізично не міг. Зробив він це довжелезними вусиками, що здивовано вигиналися на кінцях. Голова Том-о-янка була суцільною капсулою з двома великими очима з боків і одним маленьким очком зверху, що створювали йому дуже сумний вигляд.

— То був мій брат. Приходив щоб стерти цей малюнок. Але він не встиг за свою зміну. Тож попросив мене завершити.

— Нащо його стирати? — випнувши очі вигукнула Ім Ям.

— Таке розпорядження, — сказав Том-о-Янк, і зітхнув, але це звучало немов скрегіт камʼяних брил. Він присів поруч, склав під себе довгі задні лапки, витягнув передні, і піднявши частину тіла, глянув на стіну. — Я не дуже розуміюся на містецтві Нижнього ОПЛОТА. У них своє бачення гармонії. А вам як здається? Можна це назвати гарним? Особисто мені виявляється цікавим.

— А хто це намалював? — спитала Ім Ям, дивлячись на візерунок схожий на павутиння, чи шутро, навколо намальованої істоти.

— Якісь ніфери з низів, — припустив Том-о-Янк, ретельно чистячи один вус лапкою. — Філархи, мабуть не хочуть витрачати ресурси на пошуки. Тому ми просто допомагаємо каменю швидше відновлюватися.

Долинув шум кроків. Повз провулок пройшли кілька лисих двоногих істот. Вони несли пучки білого сухожилля, схожого на грати в лабораторії, і навіть не глянули у провулок.

— Я не розумію кому він заважає, — наступила Ім Ям.

— Я теж, — підтримав Том-о-Янк. — Я навіть подумував податися на переселення до низів. Кажуть там справжня свобода. Ось ви з низів, як ви вважаєте?

— Не можу відповісти, — буркнула вона, ховаючи погляд від великих мозаїчних очей Том-о-Янка.

— Так, звісно. Я розумію. Це не діло щоб Авгуру розповідала про життя простому мураторцю. Дозволити спитати особисте?

— Питайте.

— Вам подобається ваша мантія? — Ім Ям здивована повернулася до нього. — Не зрозумійте мене неправильно. Я теж хотів мантію. Навіть заявку подав, підтвердив свій статус, як розумної особини. Але там черга. А росте вона дуже довго. Треба чекати. Вона насправді така чудова як про неї кажуть?

— Не знаю, що про неї кажуть, але вона неймовірна.

Мантія немов почувши слова Ім Ям відгукнулася теплом і приємним лоскотанням по спині.

— Я мабуть піду, — підіймаючись сказала Ім Ям. 

Малюнок тьмянів. Подряпини зросталися. Процес, що неможливо вловити оком, поки він не завершувався, змушував Ім Ям злитися.

— Так, звісно. Мені теж треба починати. Я планував закінчити сьогоциклу, — він підвівся і пішов до стіни з малюнком. — Радий був з вами побалакати.

— Взаємно. 

Ім Ям швидко вийшла з провулка, не побачивши, як Том-о-Янк нахилив голову до стіни, обережно торкаючись кігтиками кольорових шрамів, немов вибачаючись перед подряпиною. Виригнув трохи свого особистого слизу і почав втирати прискорюючи її загоєння.

Трохи пройшовши, Ім Ям заховалася в іншому провулку. Вона була розгублена. Розмова з Том-о-Янком розметала її думки, мов уламки печатки сувоя. Купа інформації, яку вона не розуміла як взагалі повʼязати між собою — ОПЛОТ в котрий раз перевернувся в її баченні.

Мантії видають? Я з низів? Яка свобода? Йюого нічого про це не казав!