2.0 :: ТОЙ, КОГО НЕ МАЛО БУТИ :: Сухий наказ у вологому місці

Коли маховик життя почав свій рух, зупинити цей порив неможливо. Еволюція. Емерджентність. Зовнішні розумні агенти. Усі, навіть маленькі події лише сильніше розкручують його, штовхаючи світ на новий рівень розвитку. І коли джерело первісної енергії, яке ініціювало початковий рух, згасає, маховик ще довго обертається, залишаючи життю шанс відновитися — за умови, що справжній розум встиг вчасно народитися, бо інакше егоїзм знищить усе.

— Космобіологія розділ «Життя проти Розуму».

Сухий наказ у вологому місці

ОПЛОТ неквапливо відходив від інавгурації. Коридори Верхніх рівнів і Великий Зал прибрали від сміття, і розірваних залишків створінь, які не знайшли своє місце в гармонії. Мешканці неквапливо виходили з солярів, сумлінно повертаючись до своїх зобов'язань. ОПЛОТ дихав повільно, розмірено блимаючи жовтим корінням на стелі, наче нічого не змінилося. Але змінилося все. 

З’явилася нова Авгуру, і як це вплине на ОПЛОТ — не здогадувався ніхто, навіть ті, хто вважали, що ним керують. Творець, він же ватажок Нижнього ОПЛОТА, дуже тішився думкою, що вихована їм нова Авгуру буде його, — і не тільки його, — особистою маріонеткою. Він навіть не здогадувався, що вона взагалі не памʼятала, ані хто він такий, ані взагалі про саме існування ватаги «Нижнього» ОПЛОТУ. Натомість філархи, глибоко вдихнуши її амнезію усіма своїми рецепторами, побачили в ній неабияку користь для Верхнього ОПЛОТА.

Отак маховик знову крутнувся непередбачувано. Важливі істоти при владі в черговий раз отримали не те, що планували, але навіть ця невдача не змусила їх хоч на мить піддати сумніву свої блискучі, самовідтворювані статуси. 

Повернувшись з Раю, Ім Ям зустріли холодний коридор з жовтуватим відтінком, і досить знуджені брати Айдіон. Після дивного, білого світла іншого простору — занадто ідеального, занадто нестабільного — усе навколо давило на неї. Стіни на мозок. Підлога на лампи. Повітря на думки. Тупий, гнітючий головний біль зʼявився відразу, як з обуренням заросли двері за її спиною, і вже виснажував. ОПЛОТ немов навмисно стиснувся довкола неї, посилюючи відчуття нереальності всього, що з нею відбулося, або просто змушуючи швидше все забути. 

— Воно повернулося, — констатував Правий. 

«Та ви що!» — іронія врізалась у череп, засвербівши зсередини. Не втримавшись, вона глузливо спитала: 

— Невже мене чекали?

— Айдіон нікого не чекають, — викарбував кожне слова Правий. 

Ім Ям здивовано округлила великі очі. Отримати відповідь від братів було останнім, чого вона очікувала. 

— Воно вийшло з Раю у визначений час, — почав пояснювати Правий, бентежачи Ім Ям, — і повинно бути супроводжене до соляру.

«Ну звісно, що повинна», — подумала вона, почувши очікуване. Приємне відчуття від маленької насмішки розчинилося в калюжі думок про майбутні обов’язки, чи що там ще її чекає. — «Останнім часом я всім щось повинна. І ніхто не пояснює: чому?»

— Підтверджую, — додав Лівий, немов ставивши печатку під словами Правого.

— Що таке соляр? — вирвалося у неї, раніше ніж вона подумала. 

Айдіон рушили вперед: пояснення, що таке соляр не входило в їхнє забовʼязання.

Ім Ям крокувала за ними, а думки тинялися спогадами про Йюого і Рай. Чи справді ОПЛОТ потребував її? Що воно мало на увазі, коли казало, що її існування важливе? Це викликало дивне, зіпсоване приємністю відчуття… Йюого говорило так, ніби бачило більше, ніж вона здатна була осягнути. Це її страшно злило. Або ж Йюого просто не хотіло казати… Казати що? Вона не знала, що саме хотіла від нього почути.

Айдіон мовчки вели її рівнями ОПЛОТУ, спускаючись усе нижче, але цього разу ніхто не біг. Ім Ям накинула каптур — не бажаючи нічого бачити. Намагалася утримати у пам’яті фрагменти Раю, а вони немов тьмяніли і падали обпаленими шматками з кожним кроком. 

Дедалі нижче рівні змінювались: повітря ставало теплішим, стіни вологішими, а Ім Ям — похмурішою. З’являлися різні істоти: в мантіях і без них, кілька в лахміттях — побачивши Айдіон з Авгуру, вони чомусь хутко зникали в протилежному напрямку. Вона не запитувала, куди її ведуть — шлях сам за себе говорив. Щось біле пронеслося повз неї, але вона навіть не здригнулася, погружена в себе.

Коли Айдіон зупинилися біля круглих брунатних дверей із пухирцями, Ім Ям, заглиблена в каламуть невизначення, яку вважала важливими думками, не встигла зупинитися й зіштовхнулася з Лівим. 

Було, ніби врізатися в скелю — лівий навіть не відхилився від поштовху.

Зітхнувши, Ім Ям відкинула каптур і роззирнулася. Рівень був значно кращий, ніж той, де вона вперше «прокинулася».

«І на цьому дякую», — подумала вона, оглядаючи широкий коридор, де все здавалося надто чистим. Спітнілі стіни, жовте коріння, рівна підлога: наче місце в якому можна було не надовго затриматися.

Правий заговорив першим, беземоційно, як і завжди:

— Соляр, у якому воно буде перебувати: екваторіальний рівень.  

— Вхід з другого кільця, — додав Лівий, торкнувшись дверей.