1.3 :: ПРОБУДЖЕННЯ :: Подив

Ім Ям почала здогадуватися, що її тіло знає більше за неї. Тож вона мовчки дозволила йому самостійно завершити рух, сісти навпочіпки, і пригорнути хвіст. 

Оглянулася. Перед нею стояли конвойники, непорушні, без натяку на тривогу чи поспіх. По їхніх мантіях стікали рештки істот, а позаду — зачинені двері, і навпіл розірвана істота, що напала на неї. Її передня половина — зморщене, спотворене тіло, з розпоротим животом, — лежала на підлозі перед дверима, і досі сіпалася. Рідина розтікалася, просочуючись у щілини між камінням підлоги, а величезні, викривлені кігтисті лапи лежали окремо попід стіною неподалеку, немов відкладені на потім.

Авгуру провела поглядом по цьому видовищу і повільно випросталася, нічого не відчуваючи окрім огиди. Її дихання було важким, однак лише через удар. Лапа майже несвідомо потягнулася за спину, де мала б бути рана.

Коли пальці мимоволі торкнулися місця удару, поверхня мантії смикнулася: хвиля пройшла по її шкірі, ніби вона відгукнулася на дотик, і вкрилася пухирцями. Жодних видимих ушкоджень не було, але різкий, пронизливий біль прорізав тіло саме там, де кігті істоти мали б залишити смертельну рану. Цей біль був чужий. Не її. Але такий справжній. Неначе страждання мантії передалася їй.

Пальці Ім Ям різко відсахнулися від мантії, і пухирці почали зникати. 

«Мантія таки жива? Невже вона відчуває? — досі не вірила вона, лагідно торкаючись рукава, немов вибачаючись. — А я ж тебе мішком назвала».

Конвойники стояли з боків дверей, чекаючи, поки нова Авгуру завершить свій мовчазний ритуал із мантії, який в ОПЛОТІ називали «симбіоз». Вони не робили зауважень, не проявляли нетерпіння, лише мовчазно дивилися у коридор за її спиною. Після активності в залі, вони відчували легке розчарування, і приємне гудіння в м’язах. То було відчуття ностальгії, яке стухало разом з енергією в тілі, і повільно переходило у їхній звичайний стан спокою.

Коли Ім Ям відірвала увагу від мантії, лівий конвойник зробив крок уперед і сухо мовив:

— Воно повинне рухатися далі.

— Підтверджую, — додав правий, і підійшов ближче.

Після цих слів вони синхронно рушили вперед, пройшовши повз неї. Ім Ям, з ледь помітною посмішкою, поспішила за ними.

Крокуючи широким коридором, Ім Ям несподівано зрозуміла, що їй приємно рухатися цим печерним простором. Стіни набули сіро-жовтого відтінку, замість звичного зеленого. Вологість зникла. Навколо було чисто. Після всього тільки-но пережитого, це відчуття майже дратувало. Відсутність загрози, чистота і легкість прохолодного повітря створювали ілюзію безпеки, тому Ім Ям усе почало здаватися дуже підозрілим. 

«Напевно це ще одна пастка», — насупилася вона, зиркаючи навколо.

Але оточення поволі впливало на неї. Її рухи ставали розслабленішими, дихання повільнішим, а відчуття постійної загрози відступило, поступившись місцем уважному спостереженню. 

Ім Ям почала слухати тишу.

— Чому нікого немає? — пробурмотіла Ім Ям сама собі. 

— Усі перебувають у солярах до остаточного завершення Інавгурації, — відповів правий до лівого, крокуючи попереду. — Виходити в коридори з великою вірогідністю є небезпечно.

— Підтверджую, — підтримав лівий.

Раптом біла пляма пронеслася посередині коридора і миттєво зникла за рогом.

Немов відгукуючись на її переляк, мантія здригнулася і м’яко пригладила шерсть уздовж спини і стегон, намагаючись заспокоїти. Це відчуття було дивним, трохи інтимним, майже ніжним.

Що то була за істота Ім Ям не побачила, і не дуже переймалася. Вона йшла за своїми конвойниками, — яких тепер було б точніше називати супровідниками, — і відчуття дежавю у неї не з’явилося. Неважливо, що вона й досі нічого не знала. Сприйняття цього місця для неї кардинально змінилося. 

Істоті не багато потрібно, аби відчути себе краще. Мантія гріла її тіло. Китиці пояса легенько хапали її за палець, коли вона їх торкалася, немов намагаючись вкусити. Навіть не усвідомлюючи цього, й попри глибоку огиду до всього навколо, нова Авгуру вже ставала частиною ОПЛОТА. 

Пройшовши ще кілька коридорів, вони зупинилися біля масивних дверей, вкритих тонким гравіруванням із пульсуючих судин і пухирців. Без зайвих слів конвойники синхронно притисли до них руки. Двері відгукнулися і почали розриватися.

— Воно повинно відвідати Рай, — сказав правий. 

Авгуру насуплено глянула на нього. Слово «Рай» для неї не мало жодного сенсу, і як це щось «відвідати» вона не знала.

— Було утішно мати діло з воно, — додав правий, і випростав руку до дверей у жесті запрошення.

— Підтверджую, — підтримав його лівий, і повторив рух, пропонуючи Авгуру пройти. — Воно має вабливу вдачу. Принагідно згадаємо, що ми є брати Айдіон. 

Ім Ям здивовано кліпнула, трохи не зрозумівши сенсу їхніх слів. Щось у цих голосах, у їхній незворушності, пробудило в ній дивне тепло. Але вона остаточно не зрозуміла, чи варто сприймати це як похвалу, чи як черговий загадковий натяк.

Вона задумалася, як їм відповісти. Пауза затягнулася, а потім, раптом знайшовши правильне слово, коротко мовила:

— Обопільно.