1.2 :: ПРОБУДЖЕННЯ :: Огида

Інавгурація, хоч і з невеличкими затримками, наближалася свого кінця. Творець задоволений собою стояв біля своєї «протеже», яка навіть не здогадувалася, хто він такий. Філархи і далі стояли колом, лише їхні маски натякали, що вони взагалі живі. Химерний натовп шаленів. На цей момент він справді тримався на перших рядах істот у мантіях, які стійко стояли вздовж червоних доріжок, поглинаючи хвилі живої маси позаду. Якби хтось запитав їхню думку — вони, ймовірно, відповіли б, що погарячкували, прийшовши на це дійство. Але піти означало б зневажити філархів —  а ніхто при розумі, навіть при напіврозумі, не хотів псувати стосунки з ними. 

Пробудженій Авгурі нарешті віддали мантію — з вузькими рукавами на всі передні кінцівки й поділом аж до підлоги. Тканина, чи скоріше шкіра, приємно її вразила. У лапах творця вона здавалася грубою, шорсткою, немов шкіряний мішок, але щойно торкнулася тіла — структура змінилася, ставши м’якою й теплою. 

Чи справді мантія змінювалася, чи це лише уява? 

Майбутня Авгуру не знала напевно, але відчуття було дивне — ніби мантія старалася їй сподобатися.

Тримаючи вбрання, Авгуру неквапливо шукала підказки. Пальці мимоволі торкалися м’якої поверхні, насолоджуючись її змінливою текстурою, а думки плуталися. Їй бракувало якогось ключового інстинкту, що підказав би, як саме її вдягати. Але вона не дратувалася. Навпаки — відчувала несподіване задоволення. Захопившись процесом, вона зовсім забула про власну оголеність.

Що вони ще могли побачити? 

Насправді, майбутня Авгуру відкрила у власному тілі багато нового й несподіваного.

Мантія була нерівно розірвана зверху донизу, з широкими полами, що глибоко заходили одна на одну й розширювалися донизу.

«Ну хоч ходити буде зручно», — майнула несподівана думка, коли вона просунула кінцівки в рукави й завернула поли одна за одну.

Трохи затремтівши, мантія самостійно затяглася, щільно притискаючись до тіла. Це трохи здивувало майбутню Авгуру, але загалом вона була майже задоволена. Майже — бо бракувало пояса: одна пола вперто намагалася розкритися. Зате довгий хвіст почувався комфортно, сховавшись у широкій нижній частині.

— НАСТАВ ЧАС ОГОЛОСИТИ ІМ’Я АВГУРИ!

«О! Нарешті надивилися?» — фиркнула вона, злегка рухаючи плечима й продовжуючи дивуватись мантії. Як це вони зробили? Як шкіра може так щільно облягати й зовсім не сковувати рухів?

На відміну від усіх навколо, Авгуру не знала, що являє собою мантія, і нащо вона їй. Істоти з Верхнього ОПЛОТУ іноді отримували мантії, якщо філархи вбачали в них прояв розума. Вона була особистим витвором і гордістю філархів, і не кожна розумна, чи напіврозумна, істота могла похвалитися, що отримала її. 

Нова Авгуру з глибокою байдужістю поглянула на філархів, які стояли навколо неї. Що б вони не задумали, як би це не було важливо для них, для неї все це залишалося лише безглуздим чванством. Вона не стримувалася й дозволяла собі це показати — холодним, прямим поглядом.

 Філархам не треба було бачити її горду поставу чи з огидою примружені очі. Вони тонко вловлювали кожен найменший відтінок її емоційного стану, і лише дивувалися її поведінці. 

Першою заговорила філархиня в темно-зеленій шаті. Маска її була вкрита гнійними пухирцями, що постійно лопалися, але на їхньому місці одразу виростали нові, ще більші.

— Твоя поведінка дуже нас здивувала, — вона говорила з шипінням, майже пошепки. — Спроба втечі? Навіщо?

Її шатою пробігла вібрація, і з неї вирвався стриманий смішок, схожий на витік газів. 

— Я щиро насолодилася твоїм презирством. І мій брат це підтвердить, — вона ледь повернулася до філарха у червоному. Той повільно нахилив маску з єдиним червоним оком, посередині якого було чорне коло з білою зіницею, від якої розходилися спіральні лінії. — Тому я вважаю, що наші з ним кольори мають стати основою твого пояса.

З-під складок її шати, вигинаючись, почав виповзати темно-зелений пояс. Допомагаючи собі китицями, він обережно повз уперед, поки творець квапливо не підхопив його, аби той не впав на підлогу. Так само, зі шати філарха у червоному, беззвучно вислизнув ще один пояс — гарячого, насиченого відтінку.

Авгуру не розуміла, нащо їй два пояси. Та й приймати щось від цієї, хто підставив її з втечею, зовсім не бажала.

— Твоя поведінка насправді нас зацікавила, а найбільше — мене, — заговорив філарх у помаранчевій шаті.

Після цих слів усі інші вибухнули дивними звуками, схожими на регіт.

Маска філарха була немов рідке скло — переливалася кольорами, змінювала форму. На мить з неї виринали очі — тіньові, примарні, — і одразу зникали.

— Але пояс дати я не готовий. Хоч маю сильне передчуття, що ти будеш цікавою Авгурою. Щиро будеш пильнувати, щоб ніякі інші, як моя сестра Мирта, — він повільно оглянув усіх блукаючими очима, від чого у Авгуру на спині шерсть стала дибки, — не були спроможні збити тебе з твого шляху.

Філархи заходилися сміхом в низькому резонансі, який трохи лякав через їхній величезний розмір. Навіть творець помітно знітився, стоячи поруч з Авгуру, і ніби намагався сховатися за неї.

Натовп притих, ловлячи кожен глухий звук помаранчевого філарха. Його слова тиснули згори, немов прес, вдавлюючи присутніх у підлогу. Лише зовсім безрозумні істоти на краю зали ще підстрибували й билися між собою.