1.1 :: ПРОБУДЖЕННЯ :: Гнів

Двері з образливим булькотінням заростали, стягуючи м'які частини до центра. Ледь тримаючись на лапах, Пробуджена уважно стежила, як двері відрізають її від єдиного, що вона досі знала: супровідників. І злість спалахнула в ній з новою силою. 

Як вони змогли залишили її так легко? Без жодного слова? Просто кинули перед цими дверима із роздутих пухирців. 

Але це була лише її думка. Або радше — емоція істоти, яка ще не навчилася слухати тишу, а чула лише себе. Супровідники ж виконали своє завдання вчасно й нічим не були їй зобов’язані. 

Пробуджена різко приклала лапу до дверей. Звісно ж, нічого не змінилося — лише обурене зітхання вилетіло із глибини. Напружившись до краю, вона вп’ялася поглядом у пульсуючі візерунки, які остаточно зійшлися, не залишивши навіть шрама. Пальці мимоволі стислися в кулаки, і щось гостре вп’ялося в долоні.

За її спиною наростав шум — приглушені бурмотіння, шурхіт, невиразне, майже в’язке гудіння. Вона почала дихати уривчасто, стискаючи кулаки ще дужче, глибше вганяючи гострі кігті в шкіру.

Біль Пробуджена не відчувала, як й страх. Лише тваринну злість, що виникла нізвідки — палку, як вогняний душ. Тіло, кероване цією силою, різко повернулося, готове дати відсіч будь-чому, що наважиться наблизитися. Але поруч не було нікого.

Перед нею відкрився неосяжний зал, заповнений безліччю істот. Його стеля губилася в тумані, що згущувався у хмароподібні завихрення, крізь які пробивалося розсіяне жовте, а подекуди — яскраве біле світло. Істоти коливалися в цих променях, і кінця цієї живої маси не було видно.

Попереду простягалася доріжка, що випромінювала знайоме, хвилеподібне червоне світло — згусток переплетених судин усередині каменю вабив її. Звільнена від натовпу, вона немов чекала саме на неї, кликала переливчастим світлом далі. 

Коли хвиля некерованої люті трохи згасла і кігті сховалися, Пробуджена ступила на пульсуючий камінь — одразу вловивши відлуння незрозумілої їй впевненості. Перевіряючи здогадку, вона зробила ще кілька кроків і відчула, як тепло піднялося вгору по кінцівках, немов доріжка прийняла її. 

«Тож це все для мене?» — промайнуло в голові, а тіло самотужки рушило вперед.

Доріжка дійсно чекала саме на неї, і тіло Пробудженої це відчувало, хоч розум поки не міг усвідомити. 

Ближче до краю червоних судин стояли фігури, загорнуті в довгі брунатні мантії. Істоти були різного розміру й форми, тихо перешіптувалися, злегка штовхаючи одне одного, аби випадково не ступити на доріжку. Вони супроводжували кожен крок Пробудженої поглядами, немов затягуючи її в темряву своїх каптурів. Їхня увага не викликала відрази. Але інші… Ті, що стояли позаду, виглядали так, ніби були зшиті з уламків химери. 

Ці «інші» не мали мантій. Не мали майбутнього. Це був жах, одягнутий у жалюгідну подобу звички. 

Немов у відчаї, вони загорнулися в зів’ялі, просякнуті цвіллю клапті тканини й шкіри, що спадали з тіл. Перехопили вузлами обвислі шматки щоб вони трималися купи — марні спробі зберегти залишки чогось нібито дорогоцінного. Поверх цього бруду теліпалися померхлі блискітки, а в тих, хто мав голову (а дехто мав одразу кілька) — громіздкі, важкі конструкції. Усі вони кривили химерні морди, пащі, щелепи з придатками. Оголювали ікла. Хижо стежили за Пробудженою. 

Цей світ не міг похвалилися великим різноманіттям живих організмів. Але мав велику варіаційність одного виду, який, безконтрольно змішуючись незліченну кількість часу, утворив всі можливі і неможливі комбінації.

Кроки по червоній доріжці лунали мʼяко. Пробуджена роздивлялася натовп «інших», і наче спалахами виринали слова: примха, мода, ритуал… безглузді, порожні, чужі — жодне в цю мить не мало для неї сенсу. Жодне не здавалося чимось важливим. Але її думки вчепилися в ці слова, немов в них було сховане пояснення.

Тим часом тіло продовжувало свій рух, підкоряючись невидимому впливу. Баланс зміщувався ледь відчутно. Її щось вело. Але водночас вона не могла сказати, що була змушена підкоритися — радше це здавалося природним і очікуваним. Захоплена хвилею світла і порожніми думками, вона повільно наближалася до кам’яного пагорба, що немов виріс із підлоги. 

До пагорба з восьми напрямків сходилися доріжки. Червоні хвилі набігали на нього, мʼяко зникаючи під кам’яним підйомом. Зверху, по колу, розташовувалися помости, на яких сиділи величезні істоти у яскравих кольорових шатах. 

Пробуджена не знала на що дивилася, але відчувала, немов усе відповідало її очікуванням — і сильно через це дратувалася. Щоб трохи заспокоїтися вона почала несвідомо рахувати: два... три... підходячи ближче, помітила ще: шість... вісім. Усі без винятку були звернені всередину — до центрального постаменту, на якому стояло брунатне яйце, приблизно її розміру.

— З ПРОБУДЖЕННЯМ! — прокотилося залою.

Голос знову вдарив її, наче батіг, змусивши здригнутися й мимоволі зупинитися, так і не ступивши на пагорб.

«Щоб його розірвало!» — Пробуджена шарпнула головою, шукаючи джерело звуку. Але ті, хто сиділи на підвищенні, мовчали. Вони навіть не ворушилися, а їхні «обличчя» ховалися під дивовижними живими масками, які вона поки не могла описати навіть у власній уяві.

Водночас натовп відповів страшним гулом. Це був не просто шум — це була хвиля, що ніби пройшла крізь неї, змусивши шкіру вкритись сиротами. Пробуджена відчула, як підлога ледь тремтить від незліченної кількості кінцівок, що тупотіли в нестримному, безладному ритмі. Звуки, які вони видавали, перепліталися, спотворювалися, зривалися на хрипи. Здавалося, вона стоїть у центрі живої маси, що лише чекає сигналу, аби ринути вперед — на неї.