1.0 :: ПРОБУДЖЕННЯ :: Страх

Життя — це дивовижна випадковість. 

Оцінюючи можливості його виникнення згідно зі стандартними критеріями космобіології, ви дійдете невтішних висновків: початкові умови надто складні, середовище — абіотичне, і подібне. Тобто ймовірність — менше одного відсотка.

Та як майбутні дослідники самого буття життя в космічному сенсі, ви маєте пам’ятати головний принцип великих чисел: якщо шанс надзвичайно малий, але кількість спроб прямує до нескінченності — ймовірність зростає практично до ста відсотків.

І зрештою, життя стає неминучим.

— Передмова до курсу космобіології. Архів.

Страх

Не кожній істоті сподобався би світ із зеленуватих коридорів і стін, мов навантажені мʼязи на межі розрива. Де замість світла — пульсуюче жовте коріння на округлій стелі, а зі стиків тугого сплетіння каменя, сочилася волога. Холодні краплі зрідка зривалися вниз, але лише щоб миттєво випаритися в нестерпній спеці. Такий світ здався б радше частиною чийогось травного тракту, ніж місцем для життя. Але саме в такому місці виявила себе «Пробуджена». 

Її поява не була неочікуваною — вона дозрівала і гартувалася в глибинах цього світу, а зараз нарешті стала готова показатися йому. Проте дещо таки стало несподіванкою для всіх.

Скільки часу її вже вели цим трактом вона не знала, але здавалося, що тривало це стільки, скільки вона взагалі існує.

Коли це почалося? Як вона тут опинилася? 

Намагаючись щось пригадати, Пробуджена немов з головою занурювалася в каламутну воду. У пам’яті не вдавалося розгледіти нічого, крім цих коридорів і величезних фігур, які крокували попереду — решта суцільний морок.

Страх, наче паразит, вгризався в її свідомість, посилюючись з кожним новим поворотом, що відкривав лише наступну ділянку зеленувато-жовтого лабіринту. Звідкісь лунав скрегіт або шепіт. Височенна стеля не давала відчуття простору. Думки її тинялися безладно, зливаючись із моторошними звуками й залишаючи по собі бентежне тремтіння.

Супровідники одягнені в довгі, шкіряні, темно-червоні мантії з відлогами, мовчазно рухалися на крок попереду. Їхні кігті ледь чутно цокали по підлозі. 

Вдивляючись на високі силуети, Пробуджена, насправді нічого не помічала. Вона розпочала внутрішній бій із головною, майже нестерпною думкою, яка щойно з’явилася. 

Хто вона? Він? Щось інше? 

Чомусь їй відчайдушно хотілося називати себе «вона», хоч думка ця й здавалася чужою. 

А якщо вона помилялася? Якщо колись вона була кимось іншим, а тепер просто чіпляється за уламки самоідентичності, яка може виявитися не її власною? 

Ці питання все сильніше лунали в її голові, але сама їхня суть була незрозумілою. 

Що взагалі означає «самоідентичність»? 

Час від часу, в оточені кам’яних м’язів, з’являлися кільцеподібні брунатні двері. Вони дихали судинами й пухирями на своїй поверхні, і створювали звуки, схожі на хропіння. Перекошені арки проходів, кидали ламані жовті тіні, перетинаючи їм шлях. Щось наче змінювалося. Але Пробудженій здавалося, що простір замкнений у власному повторенні. Її лякало саме усвідомлення того, що напрямок не мав значення. 

Тож коли попереду виник вузький спіральний пандус угору, їй трохи полегшало. Супровідники одразу втиснулися у нього, і прискорилися, змусивши її побігти за ними. 

Підйом вивів до нового, ширшого коридору — з дверима з одного боку і червоними судинами на підлозі з іншого. Супровідники синхронно відступили убік, уникаючи червоного сяйва. Пробуджена рефлекторно повторила за ними.

Зміни йшли їй на краще — страх почав відступати. Пробуджена жадібно вхоплювалася поглядом за будь-які нові деталі. Намагалася запамʼятати шлях і зрозуміти, де вона взагалі перебуває. 

Червоні судини світилися інакше, ніж коріння на стелі. Вони не пульсували, а хвильоподібно змінювали яскравість, немов ведучи за собою.

Зацікавлена цією новою здогадкою, вона спостерігала, як червоні хвилі пропливали повз, рухалися вздовж коридору і згасали вдалині.

Раптом щось темне пронеслося поруч — миготливий силует, схожий на тінь, ковзнув уздовж червоної смуги. Перелякавшись, Пробуджена відскочила вбік і вдарилася об камʼяну жилу, що випиналася зі стіни. Чорна пляма тим часом швидко розчинилася вдалині коридору.

Все ще перелякана, вона зібралася з силами і побігла за супровідниками, які нестримно віддалялися. Її починало злити, що вони за весь цей час навіть не обернулися, щоб перевірити, чи йде вона за ними. 

Невже їм узагалі байдуже?

Здавалося, що це їй треба йти за ними. Ігнорування страшенно дратувало Пробуджену — і саме тому вона не зупинялася.

«Хто вони взагалі? Куди мене ведуть?» — думала вона, біжучи. 

Судячи з їхньої поведінки, можна було здогадатися, що пояснювати вони не збиралися. Вони отримали завдання супроводити Пробуджену, а решта не їхня відповідальність.

«Треба тікати? — вирішила вона, наздогнавши велетнів у мантіях: вони навіть не обернулися. —  Але куди?»