Глава 21

Павло глипнув на світлофор тільки після того, як позаду заволав нетерплячий клаксон. Вони зупинилися навпроти квіткового магазину, облаштованого у приміщені квартири. Типові вузькі вікна змінили на двері та значну квадратну вітрину. Приходько ніколи не розумів таких задумів, тим паче тут, біля найвідомішого ринку Півдня, де вистачало приміщень різних форм і площ. Проте варто було погодитися, що затишний магазинчик схожий на райський острівець посеред сіро-рудого, зношеного часом провулка.

Павло озирнувся і закурив. Він вдихав гомін перехрестя, яке проїжджав сотні разів за останні десять років, вдивлявся у бік спортзалу, вбирав очевидність того, що справа Хижого чекала його, переплітала шляхи та долі невідомо скількох людей, аби зрештою все стало на свої місця. Блаженний трепет пройняв грудину. Він обернувся до Сергія, той якраз закінчив телефонну розмову і переможно вискалився:

— Громадянин Кущов заявив про крадіжку авто. Валеріановичу, ви ж розумієте, що це означає?

— У нас лише припущення.

— Жора вмиває руки, це ж очевидно, — Сергій відмахнувся від його пересторог, як від комара, і застрибнув на сходи.

Душне солодкувате повітря огорнуло Павла, як тільки двері за ними зачинилися. У приміщенні світло й тісно від кількості височенних пластикових ваз з квітами.

Перше, що впало в око — настороженість дівчини. Тендітна статура виструнчилася, ковзнула поглядом і шмигнула за прилавок, стискаючи щось у руках.

— Антоніна?

— Так, — втягнула шию у вузькі плечі.

Приходько рушив до прилавка, відтягуючи комір пальта, який дере спітнілу шию. Дівчина переступає з ноги на ногу, виразні очі змірюють то Сергія, то Павла, то вхідні двері, виказуючи тривогу.

— Ви щодо побитих стелажів? — у руці вона затиснула масивні ножиці.

Приходько беззвучно ступив ще крок і на мить загубився в очах, схожих на блюдця з похмурої мозаїки.

— Не зовсім. Слідче управління...

— Що вам треба? — перебила.

— Не дуже привітно, як для продавчині, — Сергій обперся ліктем на стільницю.

— Вам квіти потрібні? — її голос розрізав повітря, як ті ножиці.

Загалом Антоніна Матко була схожа на загнаного зайця. Що саме викликало таку реакцію, Павло зрозуміти поки що не міг, тому вирішив діяти м’яко.

— Звичайний букет, будь ласка, — намагається говорити лагідно.

— Який? — проштрикнула поглядом.

— Ну… — озирнувся, — у вас немає готових букетів?

— Це не супермаркет.

Повітря в душному магазині гусне від аури квіткарки, яка щосекунди випромінює щедру дозу роздратування.

Приходько оцінив твердість погляду Антоніни й опустив очі на її руки. Гострі кисті випирали під сіруватою шкірою, на якій виднілися гачкуваті подряпини. Деякі з них були геть свіжими.

— Давно тут працюєте? — припустив відсутність досвіду роботи.

— Посвідчення покажіть.

Павло, ще трохи погрався у зорову бійку, а потім таки продемонстрував документ.

— У мене таке ж, — Сергій обійшов тим часом вітрини.

Антоніна ледь вигнула брову й, не зводячи очей з хлопця, звернулася до Павла:

— Для кого букет?

— Для дружини, — мигцем видав.

— Щось конкретне?

— Ну… — Павло розгубився (ненавидів думати про сім’ю в робочий час) тому спромігся згадати лише одне: — Не троянди.

Дівчина поклала ножиці у задню кишеню, ще раз глипнула на Сергія та направилася до високих ваз з квітами. Вона поводила рукою над різноквіттям, ніби грала на піаніно, а далі потягнула великі жовті хризантеми, блідо-зелені еустоми та пару пухнастих стебел, дуже схожих на очерет. Павло подумав про те, що цей очерет має сподобатися Марії, приязнь до квіткарки виникла під серцем і вдарила жаром у щоки.

Сергій вочевидь не поділяв почуттів Приходька, тому швидше згадав про мету приїзду:

— Які у вас стосунки з Ігорем Мухою?

— Росли разом у дитбудинку, — відповіла не роздумуючи, так ніби це єдине що їх об’єднувало.

— Знаєте одне одного все життя? — Сергій гигикнув, але під пильним поглядом Павла ковтнув сміх.

Антоніна видається гордою, проте очі ховає. Вона розгорнула крафтовий папір на стільниці та обережно виклала обрані квітки. Тонкі пальці пурхають, поправляючи, общипуючи та розрівнюючи кожен листок. Павло піймав себе на думці, що попри роздратування дівчина трепетно обходиться з квітами. «Фанатка своєї справи», — подумав і остаточно пройнявся симпатією, бо йому імпонують такі люди, такі як він сам.

Дівчина тим часом переклала квіти ще раз, потім поклала пару стебел з сіро-зеленими круглим листячком. Схилила голову, милуючись, і додала гілку фіолетових еустом.

— Ви довгий час жили разом, — пробує розговорити.

— Не найкращий період мого життя.

— Чому?

— Не зійшлися характерами, — видихнула нервовим смішком і враз насупилася.