Глава 19

Юра дивився у стелю, дивився у вікно, дивився на китиці пеларгоній у темряві та шукав відповіді на запитання: чому ж самотність обрала саме його?

Він лежав посеред порожнечі, не відчуваючи опори чи стін, і шукав у тій же порожнечі причини своєї вразливості. Слухняність? Байдужість? Хист? Обережність? Надмірна вимогливість до себе? Що змушує вкотре повертатися до самотності? Юра навіть не впевнений чи витримає її цього разу, бо Тоня заворожила, прив’язала до себе ціпком. Страх в дівочих очах досі мучить, клює його нутрощі. Проте обрати дівчинку означало б втратити «Пальміру». А «Пальміра» — це він сам. Егоїзм? Напевно, деякі люди не заслуговують на душу саме через егоїзм, навіть якщо цей егоїзм рятує від смерті.

Юра глянув у вікно, груди налилися важкістю, він глибоко вдихнув. Час підводитися. Ввімкнув на кухні люмінесцентну лампу і набрав води у чайник. Підвіконня всипане дрібними пелюстками, жовта і червона троянди осипалися. Юра несміливо ступив до вікна, торкнувся тонких пагінців і відсахнувся — крижаний холод обпік пучки пальців і пустив сироти по тілу. Юра згадав батькові руки у день поховання — блідо-жовті, складені на грудях і такі ж крижані.

Обперся долонями у стіл, алюмінієві стрілки годинника завмерли, Юра зажмурився, монотонне цокання враз наповнило кухню. Стрілки стоять. Стукіт серця передражнює годинник, давить на вушні перепони, норовить розірвати груди… Можливо, Юрі тільки здається, що він живий.

Навшпиньках спустився по сходах, прошмигнув у двері під’їзду й одразу ж натягнув капюшон. Двір встелений коричневим лапатим листям. Все навкруг вкрите краплями вологи, вони настільки великі, що походять на скляні намистини. Юра крутнувся посеред двору — товсті, чорнющі лози винограду, з подертою корою, схожі на здоровенні тріщини, якими оперезаний будинок. Листя приховує це, листя і квітки утворюють примарну красу. Юра подумав про те, що навряд милі квіточки троянд і пеларгоній врятують, його кістяк надто огидний.

Він щосили старався не заглянути у двері квіткового. В таку рань в магазині темінь, проте звичку треба відпрацьовувати вже. Хоча Юра вперше не впевнений, що з часом коліна перестануть тремтіти, минаючи ріг провулка.

Будинки на Преображенській не миготіли теплом у вікнах, а дрімали, огорнуті сірим туманом. Стоячи на світлофорі, Юра проводжав поглядом порожні трамваї й ковтав сире повітря. Раптом у лікоть штовхнули. Повз нього шмигнула дівоча постать. Вона гордо йшла крізь імлу, пронизану червоним світлом, а прядки її волосся розвіювалися, як переможний стяг. Юра хотів би розуміти, що штовхає людей йти проти правил, тим паче коли це стосується власної безпеки.

Він наздогнав незнайомку біля воріт на Привозній. Її дрібні кроки танули у гулі вранішнього потяга, а Юра дивився в слід і нічого не міг зробити з тугою, що враз осіла у грудях. Одного разу правила візьмуть верх над вдачею цієї дівчинки.

Ступив до «Пальміри» і завмер поглядом на пошматованій вивісці. Десь у надрах м’ясного корпуса звично гепнула металева повозка, з протилежного кінця Привозної заревів ГАЗ з металевою будою, з якої продаватимуть свіжу рибу, ось-ось вулиця заповниться знайомими продавцями, а потім — сонним людом, що розмішає мряку і та зрештою зникне. «Жити далі», — подумав і ще раз глянув на миготливу вивіску магазина. Сьогодні він відремонтує свою «Пальміру» й беззаперечно слідуватиме батьковим правилам.

У комірчині Юра ретельно вимив руки. У цьому не було потреби, але квітковий запах Duru, як справжній друг, покращує настрій своєю присутністю. Ввімкнув обігрівачі у залі, дістав з тумби велорукавичкі та кавові таблетки й почув дзенькіт вхідних дверей. Юра скривився, хотів ще трішки побути наодинці, увібрати більше звичних запахів і звуків…

— Юрко? — голос Ксюні пройняв грудину.

— Ти рано сьогодні, — йде неспішно.

— Треба поговорити про вчорашнє, — подруга заламує пальчики, її вуста, матові та потріскані, як цеглина, здавалось ось-ось репнуть від жадібного дихання.

— Хіба вчора не договорили? — Юра взяв стакан для американо, Ксюня погодилася кивком.

— Ти злий?

Юра заперечив і всміхнувся. Хоча вчора ледь не завив від болю і розчарування.

— Ти один живеш, а собачці треба увага, — голосок тремтить, — у покупців уже є два тер'єри, моя дівчинка одразу здружилася з собачками. Вона виросла у великій, галасливій сім’ї, їй краще буде у них, ніж…

— Ксюню, ми закінчили цю розмову вчора, — зупинив дівочі муки.

— Ти злишся, я ж бачу.

На мить йому здалося, що Ксюня дійсно бачить його наскрізь. Як і Тоня, і слідчий. Від того накрила хвиля жару. Юра згорбився над кавомашиною і заплющився. У голові дзвенить істеричний вереск, здоровий глузд твердить, що людина не може чути й бачити сутності іншої людини. Це неможливо, неможливо…

— Малий, ти що молишся?

Юра мигцем розправив плечі. Присутність хрещеного подіяла, як нашатир. Зиркнув на Жору, його обличчя рум’яне і звично запухле, проте очі здаються скляними. Щось змінилось у дядькові, проте запитати не може — язик задерев’янів. Юра сумнівається, що має відношення до хрещеного. Єдине, що незмінно викликає довіру — це правила. Юра мусить слідувати їм і впорядкованість обов’язково повернеться.

— Зараз люди приїдуть, — Жора кивнув, наче прочитав його думки, затим вишкірився до Ксюні та потягнув її курити на поріг.