Глава 18

Юра дивиться на замок у дверях і бореться з собою, аби вкотре не смикнути ручку. За спиною тихо. Незвично, нестерпно тихо — ні шелесту, ні голосів, ні батькової примарної присутності. Юра один посеред Привозної. Проте тепер з душею, впевнений.

На перехресті утворюється затор, в повітрі клубочаться сиві вихлопи, трамвай відчайдушно намагається проїхати законним маршрутом, втім пронизливий дзвінок ігнорується автомобілістами. Змійка з автівок ущільнюється, трамвай верещить і хилиться набік, а між будинками опускаються хмари… Юра мав бути на тренуванні й не бачити, не чути цього. Але після нульового дня кожен наступний, як лотерея — може бути вдалим, а може останнім.

Юра пробіг на миготливий сигнал світлофора, чого раніше ніколи не робив, бо раніше він не поспішав. У нагрудній кишені під рукою тьохкає серце, а у скронях пульсує дівоче ім’я. Юра намагається прогнати його, сконцентруватися на розмові зі слідчим, розрахувати час поїздки за собачкою і вигадати виправдання для Батюшки, але марно. Думки про Тоню займають увесь простір на Преображенській.

Що ближче стає ріг, за яким знаходиться квітковий магазин, то безумніше калатає під долонею. Одна його частина верещить про ігнорування, про повернення до звичної, безпечної самотності, а інша частина біжить поперед Юри, підстрибуючи від щастя та скорої зустрічі з душею.

Проте Душа була іншої думки. Як тільки помітила його у дверях, змарніла. Темні брови нависли над повіками, як грозові хмари. Її настрій одразу ж пройняв грудину й засів там важкістю.

— Я за тобою, — сказав замість привітання. Василівні таки кивнув. Він не знає про що розмовляли дівчата, але те, як Василівна схилила голову і пробурмотіла: «Ой, Тонька, нічому тебе життя не учить» вочевидь стосувалося Юри. Тоня провела очима директорку до дверей і знову заходилася рахувати мотки стрічок.

Юра озирнувся, переступив з ноги на ногу, сподіваючись, що настрій дівчинки залежить від Василівни, проте вона показово ігнорує його присутність.

— Я дзвонив...

— Бачила, — рубанула. — Часу не було, день божевільний.

— У мене теж…

Прим’ятий завиток впав на дівоче личко, смикаючись у такт кліпання. Юрі закортіло доторкнутися до своєї мрії — хворобливо блідої, наче вона ось-ось розтане в повітрі, як марево. Юра потягнувся, пальці майже відчули тепло і ніжність щічки, проте дівчинка відсахнулась і вклякла.

— Тоню? — запитав і волів би не чути відповіді, бо її мовчанка нічого доброго не обіцяє.

— Юро, послухай…

Юра чомусь втратив здатність чути що-небудь, окрім пронизливого дзвону у вухах. 

— Вчора було класно, але…

— Це через запізнення? — перебив і сполотнів.

Тоня похитала головою, грайливі завитки зберегли трохи вчорашньої краси, проте очі… Щось тривожне, приречене блищить в її очах.

— Я не хочу стосунків, — уперлась у прилавок, прикриваючись пасмами волосся. Тонкі руки тремтять, здається, від плечей.

Юра ковтнув гіркоту, кожен м’яз у тілі задерев’янів, серце смикається в агонії, намагаючись розтрощити грудину на дзуськи.

— Ти брешеш, — прошепотів.

— Брешу!? — пискнула роздратовано. — Я відверта! Ти ж хотів відвертості!

— Ти брешеш, — каже те, що бачить.

— А я взагалі брехунка, — тепер вона дивиться в очі, зіниці розширені та темні, як штормове море. — І наркоманка. Як тобі така щирість?

Юра хапнув повітря ротом і видихнув вбік, глипнувши на вхідні. Джип Василівни якраз скотився з бордюру, а Тойоти сьогодні взагалі немає.

Тоня уважно стежить, очима вишукує на його обличчі признаки хвилювання. Проте зараз Юру переповнює ненависть: усі ці квітки, усі стрічки, бантики, обгортки та пампасна трава, особливо пампасна трава, яка похилилась у кутку біля вітрини, стопорять звичну замкнутість і поступливість. І хоча він уже розуміє, що одинокість знову душитиме ночами, проте та ж одинокість зараз рве йому жили, трясе за плечі того, що сховався за латами зі спокою і розсудливості. Цю дівчинку важко відпустити, тому що Юра здогадується чому неугодний.

— До мене зранку тип один заходив… Казав, що знає тебе…

— Мене багато хто знає, — шарпає обгортку на стрічках, — колись я була згодна на будь-що заради кайфу.

Її відвертість, така бажана й очікувана, заганяється під шкіру голками. Напевно, Юра мав би зніяковіти й піти, як йдуть розчаровані покупці з магазину, натомість його розпирає від жару всередині — він розуміє, відчуває її біль і сором за минуле, Юра так само страждає, так само боїться, так само намагається існувати, попри те, що було.

— Ти з ним живеш? — тепер Юра сподівається, що Тоня теж мріє про споріднену душу.

— Не розумію про кого ти, — сміється, але сміх її більше схожий на істеричні схлипи.

— Якщо він погрожує чи ображає…

— Мені не потрібна твоя жалість, — сичить з-під пасом.

— Я можу…

— Ти можеш зникнути й все буде як раніше, — гримнула. А потім натягнула улесливу посмішку та продовжила перекладати стрічки.