Глава 17

Правило 2. Мовчи, якщо запитання не стосується тебе.

Втомлюють не люди, а їхні слова. Безліч порожніх, безглуздих, зайвих слів за день. Юра дивиться поверх людей в магазині й уявляє їх німими. Він з першого погляду розуміє, що саме скаже покупець, підступивши до каси. І зазвичай ті, хто мають що сказати мовчать. І Юра мовчить. Тільки так можливо вберегти «Пальміру».

Незвично прискорене серцебиття раз за разом змушує робити глибокі вдихи. Юра крадькома глипає у вікно, стежить за тим, як пливуть поміж рядами головні убори та зиркає на пальці покупців.

Юра хоче вірити, що душа у нього все ж таки є, що доброго у ньому більше, ніж диявольського. Адже добро тягнеться до добра, добро обирає собі подібне, а Тоня добра, Тоня світло, Тоня душа, яку він так довго виглядав у мороці. Якби щось, що означає добру душу можна було б купити, Юра купив би сьогодні ж. Він так хоче, щоб Тоня вірила у його доброту. Ніколи нічого так не хотів…

— Малий! — гаркнуло з комірчини. — Закривай магазин!

Юра видихнув низьким протяжним звуком. Діждався, доки розрахуються останні покупці, і одразу ж за ними замкнув вхідні. Порозтягував коробки з алкоголем поміж рядами, сердито оцінюючи брудну підлогу, і тоді пішов на склад.

На столі у комірчині лежать блоки запальничок — з довгими підпалювачами, тонкі з гравіюванням у вигляді дракона та з ліхтариками. Тут же насипом гумки, льодяники та батарейки в блістерах. Не інакше як Льовка демонструє спроможність вести бізнес. Юру це тішить.

З темноти складу чути глухе гупання картонних ящиків. Освітлений кузов Спринтера розсіює морок. Ящики поспіхом передаються з рук в руки. Жора пихнув коліном найближчий і той беззвучно ліг на сусідній. Товар усюди тільки не на полицях.

— Умгу…

Жора глипнув поверх окулярів, Юра досадно стиснув вуста.

— Я звідки знаю що куди! — хрещений змахнув накладними. Його лице блищить від поту.

Юра одягнув велорукавичкі та заходився складати ящики відповідно замовленням: дев’ять ящиків їдуть в кіоск на Слобідці, сім тютюнових і чотири з алкоголем у наливайку на Пересипі, а найбільший асортимент — на Київський базар. За роки роботи Юра з заплющеними очима може зібрати ці замовлення. Чому Жора так не вміє, не зрозуміло. Доки розвантажили партію, Юра розфасував по полицях усі замовлення і повернувся у торговий зал.

Спина спітніла, але втома викликає усмішку. Він скучив за монотонною буденністю, коли нічого не стається і все відомо заздалегідь. Проте, старанно розкладаючи пляшки з коньяком, Юра не відчуває такого бажаного спокою. Всередині, під товщею звичок гримить гроза, відлунюючи у скронях: «Тоня, моя Тоня». Юра не знає, що чекати від їхньої зустрічі й це очікування випалює нутрощі.

— Слідчий нишпорив у моєму дворі, — голос у Жори уривчастий, — він риє під нас! А мав би притиснути Царя, — зупинився навпроти ряду.

— Ніхто під нас не риє, всі виконують свою роботу.

— А може ця партія стане останньою для «Пальміри», не думав?

Юра поклав пляшку й уперся долонями в полицю. Жар вирвався назовні, вкотре збиваючи дихання. Він заплющився, проте миготливі цятки продовжують стрибати перед очима, як стрибали на асфальті краплі дощу навколо тіла Семеновича. Батько любив повторювати, що сумніваються тільки блазні.

— Ніхто нас не чіпатиме. З часом все вляжеться.

— Звідки ти знаєш?

— Такі правила.

— Правила змінилися в той день, коли накрили першу точку Філіпова!

Юра виструнчився, зміряв дядька поглядом. Насправді хрещений давненько втратив здібність ховати емоції під одягом, от і зараз його підборіддя тремтить, а пальці мимоволі сіпаються.

— Тут правила не змінилися.

Жора не зводить примруженого погляду, він дихає важко і часто, наче шкірянка на ньому важить пів тонни. 

— Піду обдзвонювати торгашів, — дзвінко цмокнув. — Люби немає?

— Поки немає, — пішов слідом.

— І скільки її чекати?

— Можливо, Любі важко повернутися на Привоз…

— Ага, ну звісно, — гигикнув через плече, — не буде з ким пиячити з ранку до ночі…

Юра підняв коробку з пляшками, його погляд вкляк на пишних китицях пеларгоній, які пнуться до світла, ніби щосили намагаються пом’якшити сірість магазину, переконати, що серед пляшок, тютюну і пластику можливе життя. Враз Юра як ніколи болісно відчув Любину втрату. Глибше навіть за смерть батька. Бо тепер він знає, що таке сумувати за конкретним запахом, доторками, вустами… Юра позадкував, продовжуючи витріщатися на вазони.

— Ти чого… — голос Жори звучить довкола, плутає у цупких тенетах, пробує втримати.

Ясність повернулася на вулиці, коли Юра втягнув холодного, сирого повітря.

— Ксюню! — на ходу окликає. Незвично голосно й вимогливо.

Ксюня з’явилась з глибини кіоску й одразу ж насупилася:

— Що сталось?

— Собака ще є? — хапає кисень ковтками. — Та, що в оголошенні…

— Сьогодні приїдуть дивитися.