Глава 14

Юра позіхнув і ступив у тьмяну кухню. Світло ліхтаря бавиться напівтонами, витанцьовує химерними візерунками на стінах. Він зупинився перед вікном, потягнув руки вгору, аж доки між лопатками не хруснуло, здригнувся і ввімкнув люмінесцентну лампу. Нагнувся до вазонів. Мружиться і мугикає, заглядаючи у кожен горщик. Листя таке ж прив’яле, як у тих, що у кімнаті. Торкнувся нижнього листка червоної пеларгонії й той відпав.

— Оой, — випрямився, суплячись на листок, він м’який, наче неживий вже, а тканинний. Підійшов до сміттєвого бака, а викинути шкода. Повернувся до підвіконня й поклав листок поряд з горщиками.

Троянди видались міцнішими. І квітки, і листя живенькі, пружні й тягнуться вгору. Він розглядає танок пелюсток, у якому немає ні першої, ні останньої, кожна пелюстка накриває наступну, краї вигинаються ніжною окантовкою. Юру переповнює щире здивування — до чого ж прекрасна і водночас складна робота Природи. Точнісінько як його Тоня.

Сфотографував листок і вазон, вже збирався надіслати своїй дівчинці, щоб винесла вердикт — житиме вазон чи ні, але вчасно схаменувся, адже на годиннику тільки шоста. Дідько, шоста!

Юра вибіг з під’їзду, натягуючи на брови стару, розтягнуту шапку, і всміхається, згадуючи вчорашній вечір. Він спав, як немовля, загортаючи подушку в обійми, яка дивним чином пахла Тонею, а на вустах горів її цілунок.

Чимчикує у густому тумані, розрізняючи звичні купки листя, як орієнтири. Вони вже не шелепотять. Завмерли, посипані інеєм, як кокосовою стружкою, і чекають своєї черги у небуття. Минаючи їх, Юра ще дужче прагне виростити кожен вазон, який прихистив у квартирі, усупереч усім правилам і звичкам Шахів.

Він відчинив магазин під носом у Ксюні та Віти.

— Юрко, щось ти геть збився з графіка, — захихотіли навипередки.

Він кивнув і сховався у магазині. Якщо дівчата дізнаються про Тоню, не вгамуються, доки не познайомляться, а Юра сам ще не натішився нею. Тому, коли Віта зайшла по каву і цигарки, він удав, що страшенно зайнятий.

— Оголошення, — з-за одвірка з’явились рука з аркушем, а потім Ксюня.

Юра протер прилавок, даючи можливість обрати місце, а сам почав підливати пеларгонії. У червоної, тієї, що кинув Жора, грона геть зів’яла і тоненьке стебло дугою тягнеться вниз. Юра взяв паличку для розмішування цукру і підпер грону.

— Може їх чимось підживити? — Ксюня й собі заглядає під листя.

— Умгу.

— Сходи до тітки К., вона порадить.

— У мене є радник, — крутить вазон, підливаючи, тому не одразу помітив здивування дівчат, — ее, дівчинка у якої купив вазони.

Подруги зарепетували навипередки:

— Дівчинка?

— Коли купив, що ми не бачили?

— Я не на Привозі купляв…

— Ооо… — протягнули обидві, — це вже зрада…

— Або, — Ксюня вляглася грудьми на прилавок, — любов.

— Юрчик закохується у кожну, яка всміхнеться у відповідь, еге ж? — Віта підморгнула Юрі.

— Гей, — подруга копнула її в плече, — це грубо!

— Це правда, — видихнула жалість Юрі в обличчя.

На щастя Юру рятують перші покупці. Переважно колеги з павільйонів. Доки готує каву тіткам, розраховується з ними ж за свинину, консервацію і домашній торт, який замовив в надії запросити Тоню додому. Надто часто вона зиркала на двері піцерії та щоразу відсторонювалася, коли офіціант проходив повз. А Юрі хочеться огорнути дівчинку турботою, щоб вона хоч трохи розслабилась.

— Кіоск біля нашого світлофора закрили, — жаліється тітка С. і всміхається: — Рахуйте, податкова на порозі.

— Я впиратимуся до останнього, — констатує інша, — як продавати зеленину через термінал?

— Уу, — протягнув вусатий дядько, — там штрафи такі, що легше з терміналом в руках стояти.

— От Юрка знає як, — підморгнула тітка С., — щось через термінал, а щось з-під прилавка.

Юра очей не підіймає, тре собі стільницю і тягне кутики рота вгору під загальний сміх.

Магазин швидко спорожнів — дівчата чкурнули, колеги зникли у густій пелені на вулиці. Юра хоче перевірити склад, але між рядів снує постать, тому зробив собі кави та стежить у вікно за тим, як люд пірнає у вранішню імлу, а потім, як у масштабному фокусі, виринає в іншому місці.

— Marble є?

Знайомий голос вдарив у спину жаром. Спершу глипнув на руки відвідувача, щоб пересвідчитися, що не марить (але руки в рукавицях). Повів поглядом по торсу худого хлопця. Не настільки худого, щоб шкірянка одягнута на байкову кофту, застібалася з запахом, скоріше, плечі були не широкі. Обличчя гостре, вилиці та горбатий ніс випинаються, натягуючи шкіру, мов тканину. Брів не видно з-під шапки з найківським гачком, з якого стирчить завитком нитка.

— Ще раз? — Юра перепитує, бо Marble продається ящиками й тільки перевіреним покупцям.

Хлопець смикнув вустами, шкіра на лиці та шиї зібралась у дрібні зморшки, наче щось висушило весь жир з тіла. Навіть на щоках з’явилися зморшки. Покупець підійшов до вазонів, запхав носа у рожеву грону і голосно фиркнув.