Глава 13

Ніколи не можна покладатися на вдачу, виїжджаючи далі свого району міста. Юра коситься на букет, який складали усією квітковою базою, і ледь не плаче, прислухаючись до дзвінких гудків у слухавці.

— Двадцять хвилин це занадто, — відповіла нарешті.

— Я майже поряд.

— А таким серйозним дядьком здавався… Все, я поїхала на каву.

— Куди поїхала? Тоню!

Але Тоня вже кинула слухавку. Так само як під час вмовляння сказати адресу, аби він забрав з дому і вона не мерзла на вулиці. На вітрове, як сіль на рану, посипалась льодяна мжичка, Юра розстібає комір куртки, вуха й вилиці горять, як грілки.

Він двічі порушив правила, доки доїхав до клятої зупинки, протер гуму перед здивованим людом, полупав навсібіч, але Тоні дійсно на зупинці не було. І куди вона поїхала!? Небо дужче сипле льодяним дощем, люди на зупинці тупцяються, як голодні голуби, витягуючи голови в очікуванні транспорту.

Юра скинув шапку, бо від хвилювання піт лоскочить чоло і знову викликає. Так жорстоко з ним ще не гралися. Розгубленість, жага і люта впертість розпирають грудину, він дихає зі свистом, очікуючи відповіді капризної дівчинки.

— Ну, що? — бубонить ображено.

— Скажи куди їхати.

Вона зітхає, потім комусь дякує і протягує у слухавку:

— Мм, смачна кава.

Юра уперся чолом у кермо. Тоня слухавки не кидає, добиває мовчанкою. Дівоче дихання глибоке й водночас уривчасте. Юра ніяк не втямить, яке ж зусилля зараз стане рятівним. Ну не стогнати ж, як в спортзалі…

— Я хотів тебе здивувати, — видихнув осяяння, — поперся за букетом в інший кінець міста. І не врахував вечірні затори.

— У всьому винні квіти? — каже після павзи.

— Так. Тобто ні. Я винен.

Вона шморгає носом, а Юрі кишки у вузол в’яжуться. Можливо, Тоня з ввічливості погодилась піти з ним, хотіла всього лише віддячити за рятівну покупку вазонів, а він намалював собі любов. Юрі треба почути її відмову, в очі нехай скаже, що набрид і тоді він, звісно ж, відпустить.

— Тоню…

— Якщо не приїдеш доки я п’ю каву…

— Куди? — притиснув слухавку плечем і рвонув з місця зі свистом.

Враховуючи те, що Тоня зла, питиме напевно швидко, тому Юра шарпається зі смуги у смугу, доки мчить у Міський парк. Ледь встиг завернути на єдине вільне місце на стоянці під кованим парканом саду, вистрибнув з авто, як заєць з-під куща, у спину сиплються прокльони водія, Юра перепрошує, прикриваючись букетом і вишукує у жовтому світлі паркових ліхтарів тендітну постать.

Помітив її на відкритій веранді закладу на розі й отетерів від побаченого. На вулиці льодяне царство, а Тоня у прозорих колготах і мініспідниці. Обперлась об мокру балку огородження, ноги схрестила, шию втягнула у невеличкий комірець і дмухає у стакан. Протяг на веранді грається з волоссям, вона притримує зачіску рукою. Юра сповільнює кроки, думки про дбайливі обійми не збігаються з бажанням нелагідно пояснити їй очевидну дурість.

Тоня тим часом перехиляє паперовий стакан, потім крутить його в руці, нервово відбиваючи п’ятою і цокає підборами до урни біля дверей закладу. Юрі здається, що тоненькі ніжки ось-ось розкришаться, наче вони з льоду.

— Я встиг, — гукнув і рушив до низьких сходів, коли Тоня помітила його.

— Ось цей букет винен? — кивнула бордовим від холоду носом.

— Чому всередину не заходиш? — піднявся сходами та вручив квіти.

— Тебе чекала, — ховає ніс у квітах і зиркає на нього з-під густих вій. 

Юра округлює рота, втягує прохолоду, відчуваючи як та розтікається розжареною грудиною. Він не здатен сердитися і це помітно веселить Тоню.

— Ходімо, ти синя від холоду, — натискає торсом на букет.

— Тому, що розраховувала на поїздку в авто, а не очікування на зупинці,— відступила й вигнула брову. На повіках ледь помітне мерехтіння, воно посилює блиск у темно-сірих очах і Юра упивається ним аж доки її губи не розтягуються у задоволеній усмішці.

— Вибач, — схиляє голову до грудей. — Це востаннє…

— Востаннє квіти даруєш? — Тоня стискає букет в обіймах, обгортка хрумтить, відлунюючи бажанням у паху.

— Востаннє мерзнеш, — голос кволий, хворобливий. Так, здається ця дівчина вичавить його як лимон, знесилюючи не гірше важкого захворювання.

— Вважатиму цю обіцянку майстерним не натяком, — ковзнула поглядом по губах і розвернулась до входу.

Але варто було ступити декілька кроків, як Тоня знову стала стовпом. Перед самісінькими дверима. Юра ладен підхопити її на руки й нарешті занести у піцерію.

— Вони різні… Тут немає жодної однакової? — перебирає квітки, супиться, обдивляється листя.

— Немає, — його черга насолоджуватися спантеличеністю. Юра вже уявив, як всадив її на диванчик, закутав у строкатий плед, що звисає зі спинки та напоїв гарячим глінтвейном, але Тоня, не дивлячись на тендітну статуру і задубілий стан, не здвигається з місця. Стоїть, рахує стебла блідими пальчиками.