Глава 12

Юра помітив Тойоту, коли минав перехрестя. Авто стояло на протилежній стороні вулиці, задом до квіткового магазина. Тойота точно дядькова, Жора відмовився платити втридорога за тонування й сам клеїв плівку, але від того, що терпіння йому не властиве,  робота зроблена похапливо — довгуватими пухирцями по усьому склу. Через те Юрі важко розгледіти водія, який скоцюрбився над кермом.

Після того, як Жора пішов, залишивши по собі розбитий вазон, йому вуха позакладало від злості, доки збирав ґрунт з підлоги (благо квітка не зламалась). Останнім часом Жора, як оголений нерв. Хоча не дивно, враховуючи те, що «Пальміра» — єдина точка Філіпова, яку досі не накрили. Лють струмилась у грудях цівкою з окропу аж доки не вдихнув дівочих парфумів з сигаретним димом.

Він лише на мить (доки минав авто) припинив думати про Тоню, яка погодилася сходити на каву. Проте розбитий вазон намісив такої люті всередині, що Юра знову вчепився у звичну поведінку, як рятівне коло, і дівчина усю розмову трималась осторонь його надмірної серйозності. Ніяк не наважиться вивільняти щирість поряд з дівчиною, хоча надлишок тієї ж щирості вовтузиться всередині, пнеться через рухи, слова і робить з нього недолугого дядька.

У роздягальні не помітив сумки слідчого й полегшено зітхнув. Перед кавуванням треба добряче натягатися заліза, аби поряд з Тонею втома затьмарювала звички. Ступив у зал і стрепенувся. В дальньому куті копошиться блондинка. Ніколи не було в підвалі жінки… А дівчина, мов у відповідь на його душевний вереск, змахнула хвилястим волоссям і те мазнуло по плечах. Вуха загорілись, як грілки. Юра пройшов до тренажера, сопучи під носа. За мить отримав стусана від діда-байкера за те, що не привітався. Це вже більш звичне. Тренування швидко повернуло у колію, він зосередився на підходах, хоча не міг не глипати на дівчину, щоб пересвідчитися чи не глипає вона на нього.

— А ви запитуєте, чому я дружину кинув… — пробубніло поряд.

Юра хекнув від несподіванки. Батюшка зачаровано облизується на дівчину.

— Моя, — гордо кивнув на блондинку.

— Аа, — Юра намагається дивитись на накривку під стелею, — це… дуже гарна, дуже…

— Жінка — це душа чоловіка. А краса — приємний бонус. — Батюшка задер писок і підморгнув: — Розумієш?

Юра хитнув головою й знову хекнув.

— Душаа, — протягнув власник підвалу, — поки не знайдеш свою душу, ходиш порожнім.

У Юри від тих слів спина сполотніла, заплющився, аби не збитися з темпу. А Батюшка й далі бубонить:

— Моя колишня нічого не давала, окрім порожнечі. Так. — Його голос, утробний, співучий, відлунює у Юри в грудях. — От Аліса — чистий еліксир. Розумієш? — заглядає в очі.

Юра мимоволі кивнув, зціплюючи зуби, скривився, бо насправді геть не розуміє і заперечив. На видиху опустив гантелі й знову зціпив зуби.

— Куди рвеш? — Батюшка притримує йому лікоть і натискає пальцями на круглий м’яз спини.

Юра одразу ж напружив потрібний м’яз, вдихати почав на повні груди та втішатися Тонею. Вона здатна заповнити бридку тишу, впевнений. Всередині квіти розпускаються від її сміху, а якби обійняти, якби цілувати досхочу її еліксир заповнив би порожнечу під його бетонним панциром. Тільки як таку перелякану втримати?

— Аліса хоче ремонт робити, дзеркала почіпляти, тренажери обновити, — Батюшка відступив, руки схрестив, слідкуючи то за стараннями Юри, то за дружиною. — Я кажу їй, що чоловікам й так звично, навіть добре.

— Умгу, — насупився.

— Та як їй відмовити, — зітхає, — робитимемо потихеньку. Жінки все хочуть по-своєму облаштувати, то нехай тішиться.

— А як же..? — поклав гантель на підлогу й розвів руками. Хоча хотілось потрясти Батюшку, як грушку, аби викинув з голови недоречні плани.

— Ходи на здоров’я, — Батюшка грізно звів брови. Потім підійшов до штанги: — Підстрахувати?

Юра кивнув і почав начіплювати млинці. Мигцем глянув на дядька — міцного, збитого, з цілорічною засмагою із сивим, куцим хвостом на потилиці. Ніколи не подумав би, що Батюшка відчував таку ж безвихідь, як і він щовечора. От як стальна витримка чоловіка перетворюється на патоку? Заздрість, так тепер він розуміє те, що відчуває до Батюшки. Це чиста заздрість.

Можливо, й батькова дисциплінованість була показовою. Він ненавидів квартиру, тікав щоранку, мов з в’язниці, залишаючи сина наодинці з тишею. Маленьким Юра звик прокидатися від ароматного шкварчання. Мама завжди готувала на сніданок шакшуку. Нарізала товстенько м’ясисті рожеві помідори, щедро приправляла сумішшю перців та тмином і заливала овочі збитими яйцями. Юра досі пам’ятає кислувато-пряний запах і кімнати оповиті теплим, сизим димком з кухні. А тепер вдосвіта і вночі квартира стоїть тиха і темна.

Відколи мама пішла, Юра намагається не смажити вдома. Навіщо давати силу спогадам, які й так тліють, як жарини. Батько не готував, Юра ріс на тому, що продавали жіночки на Привозі, а згодом привчився запарювати гречку на ніч. Навіть батько їв його кашу. Вони ніколи не обговорювали те, що найдорожча жінка кинула їх, як кидають цуценят при дорозі, аби позбутися відповідальності.

У переддень батькової смерті, вони навшпиньках відтирали кров з лінолеуму і батько, шморгаючи, промовив: «А якби в магазині була твоя мама?», і далі мив підлогу, а рукавом підтирав носа, з якого проступали червоні краплі. Юра тоді легко погодився, що мамина втеча найкращий з варіантів. З того вивів просту істину — одні можуть обирати варіанти, а інші ні, бо мусять ті варіанти створювати.