Глава 10

Юра обернувся в сивий ранок, шморгнув носом і ввімкнув світло в магазині. Доки йшов на роботу, кожна наступна темно-руда купка листя, посипана мілким пухнастим інієм, провокувала задуху, тому що під курткою чаїлись тендітні вазони.

Зайшов за прилавок, притримуючи горщики рукою, незграбно всунув коробку з запальничками на вікно, протер поверхню долонею і обережно дістав червону пеларгонію з-за пазухи, а потім і рожеву, ту, яка найбільше йому подобається. Набиті китиці квіток хитаються на тоненьких стеблах, широкі, з темною смужкою посередині, листя ледь торкаються ґрунту. Юра обережно підправив їх, позаглядав за прилавок і присунув ближче до себе.

— Це що? — Жора скривився на новизну.

— Пеларгонія, — неохоче відповідає.

— Я бачу, що не пиво. Нащо воно тут?

— Щоб око радували.

— Краще б квартиру нову купив, живеш, як міль.

— Нормально живу, — човгає в кабінет, роздягаючись. — А ти Тойоту свою часом не продав?

Жора не чує його, затягується й видихає слова з димом:

— Того й дівки не маєш.

— А нащо мені дівка, якій потрібна моя квартира?

— Та зізнайся вже, що скнара.

Юра пирснув сміхом, хитаючи головою. Дістав поліроль і набризкав прилавок. Трепетне очікування дорогої гості штрикає в плечі, спонукає дужче чепурити робоче місце.

— Зроби кави, — Жора чеше пузо, прогулюючись між стелажами. — І слухай, що кажу, — жінки завжди там, де гроші.

— Чого ж ти так і не одружився?

Враз у голову прилетіла зім’ята пачка з-під сигарет.

— Не борзій, хреснику, — гиготить навипередки.

— Фасад коли ремонтуватимемо? — Юра змінює поліроль на спрей і обережно натирає вікно.

— Не витрачав і не витрачатиму гроші на магазин Філіпова.

— Це не його магазин.

— Ну, звісно, — вискалився, — скажи це йому в обличчя.

Юра ніяк не збагне дядькового страху перед Філіповим. Після пограбування так званий гарант безпеки остаточно втратив авторитет в очах Юри й тепер знаходиться на тому ж рівні художнього ораторства, що й Жора.

З надвору чутно дівочі голоси. Роздратування миттю розвіялося, кров каламутить образ Тоні. Зранку перемацав усі пеларгонії в кухні, доки в повітрі не з’явився своєрідний терпкуватий запах. Він дихав ним, а в голові дзвенів її сміх, уявляв, як нігтики деруть плечі й спину, а гіркі від тютюну вуста залишають у роті посмак… Сьогодні він вийшов із квартири спітнілим і захеканим.

Спочатку загиготів Жора, а потім у дверях з’явилися Ксюня і Віта. Юра взагалі не тяготить до розмірів, форм чи кольорів, шукає лиш обіймів, але щойно піймав себе на думці, що Ксюня (фарбована блондинка, як і Тоня) симпатизує йому більше.

— Продаєш? — Ксюня голосно втягнула запах квітів. — Фуу…

Юра всміхнувся й ввімкнув кавомашину. Відповідати не було потреби, Віта зробить це за нього.

— Сама ти фуу… — виправдала очікування, — воно від комах і мух рятує.

— Можна загнутись від такого смороду.

— Твої собаки теж не трояндами пахнуть, — скривилась Віта. — До речі, Юрко, можна в тебе оголошення повісити?

— Яке оголошення?

— Врятуйте від йоркширських тер’єрів, — Віта зареготала і кивнула на Ксюню: — Горе-господарка розвела звіринець у квартирі.

— Я скоро застрелюся з тими собаками,— блондинка змахнула волоссям.

— А що так?

— Ніхто не хоче собачок, — Ксюня випнула губу. — Люди якісь черстві, як це без тваринки в домі жити.

І Тоня здивувалася… Вона вважає його черствим? Тому не підпускає ближче? Всередині, за серцем, глибше ніж любов до «Пальміри», глибше ніж повага до батька, глибше ніж встромилось дуло дробовика лоскочить її сміх, такий схожий на ігристі бульбашки. Юра забувся, нащо стакан в руці тримає, лупає на паперове дно, слухає удари серця й розуміє, що його несе... Зажмурився і навпомацки заходився змінювати таблетку з кавою.

— Я, наприклад, — Віта гиготить й далі, — точно не захочу собаку, коли з’їду від тебе.

Він смикнув кутиком рота, згадуючи, як допомагав Ксені возити виводок у ветклініку. Собаченята були малі, кудлаті, розповзались по салону, як мишенята.

— Пиши, чіпляй, — Жорин живіт трясеться від хихотіння, проте він примудряється ще й каву сьорбати.

— Скільки залишилось? — поцікавився Юра.

— Дві дівчинки, — Ксюня виставила кривий вказівний палець, — милесенькі дівчатка, а ніхто не хоче.

— Бо вони такі ж галасливі, як і ти, — Віта сьорбнула кави, а потім наче ненароком питає: — Що поліція?

— Яка? — Юра супиться, бо саме розмірковує про життя з собакою. Батько казав, що тваринці треба багато уваги, тому у Юри ніколи не було домашніх улюбленців. Він з батьком піклувалися тільки про «Пальміру».

— Нуу, — Віта кивнула на тріснуте скло.