Глава 9

Нарешті Тоня вийшла на поріг. Юра кривиться від куцої курточки на ній і від власної безконтрольності — не думається про наслідки, в голові дзвенить дівоче хихотіння. Тоня курить, примружується, коли затягується, замотує його витримку, як нитку, у клубок, а потім рушає до авто. Юра вдавився в сидіння до скрипу й рахує в умі її кроки. Тоня мовчки сіла, наповнила пахощами парфумів і диму салон. Він жадібно вдихнув і ковтнув її отруту.

— Камера пише, не забувай, — мне невеличку сумку.

— Що? — пискнув здивування.

— І Василівна знає, де ти живеш.

— Ти боїшся?..

— Ні. Але я не вчора народилася.

Юра так нічого й не второпав. Глитнув приємне хвилювання і ввімкнув двигун. Ніколи не думав, що може викликати страх у дівчат. Можливо, тому з ним ходять тільки на перше побачення? Але ж Тоня зрештою наважилась, і було б непогано не розчарувати це перелякане кошеня.

Вона оглядається, фотографує під’їзд і надсилає своїй директорці. Той самий фокус повторює перед дверима квартири. Юра подумав про те, що дівчині довелося пережити, аби настільки втратити довіру. Напевно, наступне Тоня не осилить. Прочинив руді дерев’яні двері, зиркаючи на гостю, і почав відмикати сталеві з віконечком. Каламутні очі округлились, красиві, гострі нігтики вп’ялись у сумку.

— Колись воріт під аркою не було, у дворі лазили усілякі… Ці двері геть не надійні, — гепнув коліном об дерево. Її розтулені вуста зсихаються з кожним вдихом.

— Зрозуміло, — видихнула.

— Зараз світло ввімкну, — шарпонувся в коридор й ненароком штовхнув плечем. Тоня зойкнула.

— Оой, вибач, — вкляк на місці.

Вона ледь кивнула. Юра роззувся й пробігся кімнатами, вмикаючи все, що здатне світитися. Тоня зупинилась у коридорі.

— Проходь, не бійся… — у плечах та шиї штрикає голками від напруги.

Тоня глипнула повз нього й заправила неслухняну прядку за вухо.

— Я не боюся, — кинула сумку на підлогу і хвацько скинула куртку. Юра втямив, що сам досі не роздягнувся.

Дівчина оглядається, супиться, оцінюючи пожовклі шпалери та тьмяну люстру «Каскад». Юра тишком видихає вбік і тісно заплющується. Такого екзамену з витримки, здається, ще не було в його житті, від хвилювання футболка липне до попереку. Дівчина поволі розправила плечі, глипнула в кімнату та кивнула:

— Товсті стіни.

— Як і в твоєму магазині. Будинки однакові.

— Справді, — всміхнулась. — У магазині не помічаєш такої тиші.

— У магазині не буває тихо.

— Ми ж, виявляється, колеги. Не рахуючи того, що магазин, в якому ти працюєш, це твій магазин, — кумедно закотила очі.

— Тому роботи вдвічі більше, — зціпив кулаки за спиною, а губи розтягує в усмішці.

— Моя Василівна не надто напружується.

— Отже, напружується її чоловік.

— Думаєш? — Тоня ледь нахилилась і глянула в кімнату.

— Торгівля — це біг із перешкодами. Хтось завжди мусить напружуватися, аби тримати темп і перестрибувати перешкоди.

— Ніколи не бачила її Ґєши, але чула, — хихикнула. Більше нервово, ніж радісно. — Ти живеш один і не маєш ні котика, ні песика?

— Ні, — боїться навіть дихнути зайвий раз.

— Чому?

— Ее, не знаю… — чесно зізнався і вмить згадав: — Зараз котел клацне.

Тоня завмерла, прислухаючись, її оченята округлились і знову видаються занадто великими для такого худого личка. Юра від тієї милоти закипів зсередини. З кухні пролунав очікуваний звук.

— Дякую, що попередив, — видихнула сміх.

— Намагатимусь, — задкує перед нею в кухню. Тоня ковзнула рукою по товстому перестінку. Тепер Юрі здався дуже недоречним великий сріблястий холодильник навпроти бляклої радянської кухні.

— Давно не бачила таких раритетів, — всміхнулась, крутнувши алюмінієву ручку на циферблаті. Годинник задзеленчав навипередки зі сміхом дівчини.

— Іноді я хочу щось змінити, але не знаю з чого почати, — виправдовується чи то за меблі, чи то за свою апатію.

— Тоді пеларгонії дуже доречні — вони приносять спокій і добробут в оселю.

— Може, чаю чи кави? — голос поволі набуває звичного звучання.

— Де вазони? — обрубала старання.

Він обережно обійшов дівчину, метнувся у ванну і притягнув миску.

— Ох, Юро, — ляснула руками об стегна, — хто ж так пересаджує.

— Я попереджав.

Вони присіли біля миски з зів’ялими вазонами. Тоня скомандувала розрізати пакет з ґрунтом і принести води. Горщики розклала рядком. Гостя позиркує на нього з-під вій, тримається вкрай обережно. А він все одно не може натішитися — поряд із нею меркнуть усі невдачі.

— Треба музику. Люблю копирсатися в землі під музику, — дістала телефон. — Не проти?

Він ледь хитнув головою у відповідь і за мить у кухні зазвучала «Hello»[1]. Юра впізнав пісню, цієї осені вона часто верещить у колонках на Привозній. Напевно, популярна.