Глава 8

Тоня помітила його, одразу повеселішала та махнула долонею. Юрі вмить заклало вуха від скаженого серцебиття. Він натягнув шапку й вийшов із авто.

— Горщики потрібні? — грайливо підморгнула і враз насупилась, узрівши підбиту вилицю.

— Умгу, — зупинився перед порогом і кивнув на напівпорожній стелаж із вазонами: — Сьогодні без пригод?

— Ох, і не згадуй, — Тоня затягнулась димом, простягнула руку, й Юру луснуло струмом, коли пальчики торкнулися вилиці.

— Це вночі? — відтягнула шапку, скривилась і на мить притиснула долоню до щоки.

— Умгу.

— Ти хоч спав?

— Трохи, — каже ледь голосніше власного серцебиття. Ще декілька ласкавих слів, і Юрин панцир розсиплеться на дрібні намистини.

— Кажуть, охоронець помер на твої руках.

— Хто каже? — бубонить, а в самого шия спітніла.

— Василівна. Моторошно уявити, що ти пережив, не те щоб на роботу зранку йти…

— «Пальміра» має працювати, — оглянувся, щоб перевести дух.

— Сильно погоріла?

Юра вперше дивиться прямо в очі. А Тоня жалісливо вигинає темні брови, мне вуста, топить у щирому співчутті. Вона єдина, хто поцікавився магазином.

— Тільки фасад, — шепоче.

— Могло бути й гірше. Тобто… — схаменулась.

— Так, насправді, так.

— Василівна каже, що твій магазин не такий, як інші, — схилила голову набік і облизує ті вуста.

— Твоя Василівна багато говорить. — Юра сховав руки в нагрудні кишені й тішиться, що куртка в нього нижче паха, бо вся кров запульсувала саме там.

Тоня захихотіла:

— Постійно говорить.

Йому подобається її сміх — ніби бульбашки ігристого. Глитнув, бо його надто швидко п’янить.

— Я сьогодні ще вазонів надибав.

— Знову врятував невезучу дівчину?

— Ні.

— Дивись мені, — каже суворо.

— Не можна рятувати?

— Тобі мене не досить? — дмухнула дим вгору.

У грудях ось-ось рвоне щось здоровецьке і лоскітливе, Юра захльобується киснем, проте не зводить погляду. Тоня смикає кутиками вуст, а потім заходиться дзвінким хихотінням. Він й собі сміється й полегшено хукає. Такого хвилювання він не відчував навіть поряд зі слідчим.

— Жартую, Юро. Ти завжди такого серйозного дядька вдаєш? — підписує накладну і тікає в магазин.

— Іноді треба, — плентається слідом, мов на повідку. Шапка щипає спітніле чоло і кортить добряче почесатися. А Тоня, точно знущається, бо не дає передиху, пускає блискучими очиськами бісики й не червоніє.

Юра оглянувся. Це зовсім інший магазин, не такий похмурий, як «Пальміра», він звучить веселою музикою з радіоприймача і пахне весною. Квіти рясніють кольорами і формами. Усюди безліч блискучих обгорток, стрічок, тіш’ю та різноманітних сердець, метеликів, намистин на довгих шпажках у високих прозорих вазах, а ще, Юрі особливо сподобались, гілочки білих та сірих пір’їн. Він торкнувся ніжного пуху й ледь не охнув від м’якого лоскоту.

— Дивися ще яка є, — защебетала і дістала з-за прилавка такі ж соковито-рожеві пір’їни.

— Воно справжнє? — перебирає пальцями ніжність.

— Ну, звісно, — покліпала, — це пампасна трава.

— Пампасна? — втягнув запах, трава пахне сіном. — Гарна. У мене в магазині таке не водиться.

— Думаю, що щось так само здивує мене в «Пальмірі».

Юра уявив гидкого Філіпова, його свиту мордовертів, напиндюченого Жору і посеред них — ясну Тоню. Фуу, аж оскома взялась.

— Це навряд, — лагідно перечить, — ти ж курчиня.

— І що? — звела брови на переніссі.

У голові вдарили церковні дзвони. Юра втягує повітря, а воно чомусь випалює горлянку та легені.

— Це не так погано, як торгувати безакцизками, — кидається слова, як камінням.

Що ж, у Василівни й справді словесна діарея.

— Я… — втратив думку, бо скроні розриває від напруги, — мені байдуже, куриш ти чи ні.

Тоня вигнула брову й рубанула:

— Мені байдуже, хвилює тебе це чи ні.

Її ображений голос все одно лунає, як дзвіночок у темряві. І Юра дуже хоче слідувати за ним.

— Все, — тицьнула в калькулятор, — вдалої пересадки.

Він розраховується і басить, аби голос не видав істерії, яка відбувається всередині:

— Ніколи не садив, навіть вазонів ніколи не було в квартирі…

— Це-всього-лише-вазони, — гундить, — все буде добре.

— Я вчора зламав квітку, доки перекладав їх… Мені в грудях пекло. Рослини ж… теж живі.

Тоня обмацала очима тулуб, зупинилась на вустах.