Глава 7

Паскудна цього року осінь все ж таки. Юра зміряв поглядом ворота магазина й втягнув шию в плечі. Туман настільки щільний, що темне приміщення складу схоже на здоровезну пащеку — ненажерливу, безжальну, як дуло дробовика. Юра в самому центрі в’язкої темряви. Смерть поглинула його разом із Семеновичем. А він хоче світла. І тепла.

Зовсім поряд дихає життя — крізь мряку біжать люди з пакетами й рюкзаками. Вони щуляться під різноколірними парасольками, всміхаються одне одному, купують тази, носки, пиріжки, банани, футболки по акції… Вони живуть чимось більшим — заради когось, а Юра належить хіба що «Пальмірі».

Вилив ще одне відро води на кров’яний слід перед воротами складу і відступив, сховавши руки в кишені фліски. Патьоки ліниво повзуть до каналізаційної клітки. Надто давно знає Семеновича, аби просто сумувати, надто довго працює в магазині, щоб не жахатись від думки про ціну існування «Пальміри». Нова істина карбується болем у грудях — нічого не змінюється, життя біжить по колу.

Видихнув клуби пари й пішов всередину. У кабінеті смердить кров’ю і кавою. Вчора на цьому ж місці помітив слідчого Приходька. Силується згадати їхню розмову, але в голові палі забивають. Помітив, що під столом надувся один з гумових блоків. Він присів, підколупнув блок і під ним помітив черв’яка у масній землі. Юра уперся руками в підлогу, холоднеча поповзла жилами до шиї й здавила м’язи. Торкнувся пальцями блідої звивини, переконуючись у тому, що бачить. Юра і черв завмерли, відчуваючи загрозу викриття. Для обох непримітність — ключова умова виживання. Саме тому вчора він покірно віддав гроші вбивці…

— Чого плазуєш?

Юра сіпнувся, гепнувшись спиною об стіл. Засичав й обережно виліз. Над ним стоїть хрещений, його обличчя та складки на підборідді побагровіли від холоду.

— Краще б вчора язика проковтнув.

Юра силується второпати причину дядькових претензій, а той хекає злісно:

— Вгамуй свою люб’язність, хрещенику!

— Що сталося?

— Ще б в засос поцілував Приходька. Кавою напоїв, допомогу запропонував… Ти при розумі?! Якщо слідчий почне рискати біля магазину, нам кінець! І «Пальмірі» теж!

— Я просто не викликав підозри. Все за правилами…

Жора підстрибнув до його обличчя:

— Души своє бажання допомагати слідству ще в зародку — ось тобі нове правило. Втямив?

— Умгу, — стиснув щелепи.

— Твоя справа тягати ящики й рахувати решту на касі, — сичить, аж підборіддя тремтить. — Відчиняй магазин.

І Юра мовчки поплентався, бо так заповів йому батько. Штовхнув вхідні, у носі одразу ж залоскотало горілою пластмасою. Декілька людей, які, здавалось, йшли у справах, звернули до «Пальміри». Юра всміхнувся та спустився з порога, даючи дорогу.

Тільки сів на високий стілець за прилавком, як батько, упершись ногою в перемичку, як у дверях з’явилися Віта і Ксюня — дівчата з кіосків напроти «Пальміри». Обидві статні, щокаті та завжди яскраво нафарбовані. Це єдині дівчата у Юриному житті, яких не соромиться. Тільки тому, що Віта і Ксюня йому, як сестри (виросли разом на Привозній). Сьогодні дівчата тихі. Як завжди випили кави, купили по дві пачки LD і шуснули відчиняти кіоски.

Юра відпускає покупців, періодично клацаючи кавомашиною, краєм вуха прислухається до тиші з кабінету. Він чекає, коли ж хрещений домовлятиметься за ремонт фасаду, але до обіду Жора навіть носа в магазині не показав.

Батько розповідав, що Юра названий на честь його найкращого друга і тепер уже хрещеного. Ще в школі кмітливий Жора зібрав хлопчаків у банду. В основному вони крали те, що погано лежало, потім почали перепродавати цигарки старшокласникам. Жора вигадував масу способів для заробітку, не міг займатись чимось одним. У його голові таїлись дійсно диявольські плани. Батько ж шукав стабільності, навіть у такому ризикованому бізнесі. Контрабанда цигарок через молдавський кордон стала основним заняттям. А коли на світ з’явився Юра, батько вирішив, що магазин на Привозі, куди щоранку стікається люд з усіх околиць, і є найкращим рішенням.

Жора й далі вигадував схеми, пробував провозити через кордон, потім організовував транзит контрафакту через Одесу і скуповував крадене. Зрештою він опинився на шляху у Філіпова, а за ним і «Пальміра». Батьку з Жорою довелось обирати: або прогнутись під більш впливових, або відстрілюватися. Вони обрали перший варіант.

Батько налагоджував роботу всередині схеми, в той час як Жора ніяк не міг змиритись з тим, що зароблені гроші доведеться віддавати прудкішому Філіпову. Його бунтарство з роками тільки кріпне, на відміну від тіла та здоров’я. Юра знає, бачить це, тому й пробачає хрещеному його запал.

Сьогодні Юра замкнув магазин на годину пізніше. Довелось чекати, доки замінять жалюзі, а потім він двічі мив підлогу в магазині та згрібав совком облуплені шматки порогу. Він стояв спиною до замурзаного фасаду, лиш краєм ока зиркаючи на червону цятку індикатора, і проганяв параною. У кожному шелесті, кожній краплі дощу, який сьогодні сік без зупину, Юра чув суворий батьків голос і від того здавався собі маленькою напівпрозорою цяткою, яка ледь жевріла в суцільній мряці.

Доки їхав до Люби, сварив себе за те, що не поговорив про ремонт із хрещеним, що не поцікавився, чи дзвонив Філіпов, що все навкруг таке байдуже йому. Батько горів магазином, іноді Юрі здавалось, що той ненавидить ніч лише за те, що потрібно було повертатись у квартиру, а не залишатись у «Пальмірі». Юра робив все, як вчив батько, і тому від нього самого нічого вже не залишилось. Тільки цятка. Мізерна часточка, яка прагне перетворення на щось містке та щасливе...