Глава 6

— Валер’яновичу, виклик на Привоз!

Слідчий Приходько стрепенувся з дрімоти, глипнув на годинник, який показував першу ночі, й неохоче потягнувся.

— І що в нас на Привозі? — позіхнув, натягуючи на ходу пальто та сумку.

— Виклик від бригади швидкої — охоронець з розтрощеною головою.

— Живий?

— Ні.

Павло Валер’янович скривився, весь зіщулився, ступивши в дощову ніч. Білий бус із надписом «Оперативно-слідча група» беззвучно підкотився до ґанку. Він пройшов на улюблене місце — у самому кінці, там ніхто не заважає думати й спостерігати за колегами в салоні. Сергій — його напарник зі свіженьким дипломом, сів біля говірких колег. Сергій подобається Приходьку, хлопець такий же жадібний до справедливості, як і він у молодості, інші ж двоє колег — зручні службовці. Але Павло Валер’янович не звертає на те уваги, його хвилює тільки власна совість, однак це не заважає ревно бажати прищепити свої принципи роботи молодому поколінню.

Бус м’яко котиться крізь мряку і миготливе світло світлофорів. Колеги перешіптуються і позиркують на нього, тому Павло Валер’янович почав перебирати в кишені карамельки й чекати. Сергій, звісно, першим не втримався:

— А це не та знаменита «Пальміра»?

— Та, та, — гигикнув лисуватий майор і зиркнув на Приходька.

— Ну, тепер прикриємо «точку», — завзято потер руки хлопець.

— На якій підставі? — Приходько дістав карамельку з білим хрестиком, розгорнув і поклав у рот. А з обгортки заходився складати кораблик.

Сергій підстрибнув у сидінні від нетерплячки:

— Ну як?! Доки розбиратимемося, хто, як і чому, хіба не знайдемо доказів торгівлі контрафактом?

— За двадцять років не знайшли, а наш Сергійко намірився знайти, — зареготали чоловіки.

Приходько видихнув евкаліптово-ментолову прохолоду і взявся повчати:

— «Пальміру» центрує Філіпов. Знаєш такого?

Сергій насупився, але очі блищать спрагою до розгадок:

— Всі знають Лева Філіпова, — хмикнув і почав перераховувати: — Власник логістичної компанії, керує Привозом, кум нашого мера.

Приходько кивнув:

— А ще Філіпов має прізвисько «Цар» тому, що у двохтисячних повбивав конкурентів й утворив компанію «South Logistic», яка безперешкодно розвозить підакцизний товар на Півдні країни разом із контрабандою. Його касири — довірені особи, збирають прибуток із точок збуту і відстрілюють незгодних із царською політикою.

— А що ж ми?..

— А ми не маємо доказів, — видихнув у вікно.

— Таких точок, як «Пальміра», усього чотири. Вони під особливим контролем. Ніхто не знає, коли приїде нова партія контрабанди, — продовжив майор, — навіть торгаші. Їх сповіщають про партію за декілька годин, відвантажують товар, який швидко розходиться поміж дрібними продавцями. Ми не можемо просто влаштувати засідку і взяти під час прийому-передачі.

— Чому?

— Бо нас розстріляють, як собак, — вирячився інший, — хіба не зрозуміло? Максимум — це провести перевірку, про яку повинні завчасно сповістити власника. А такі точки завжди ведуть показово прозору діяльність.

— Але ж точку на Сьомому викрили, — дивується молоденький Сергій. Від роздратування його чуб тремтить.

— На Сьомому працював САП[1]. У них повноваження є. — Приходько поклав кораблик на сидіння поряд. — Тепер здається мені, що найшла коса на камінь.

— І ми між САПом і Філіповим, — пирснув майор. — Хоч би не кінчити так, як Хижий.

— Хто такий Хижий? — Сергій вмить витягнув шию.

— Один із перших касирів, — Приходько затримав дихання до печіння. — Підозрюваний у сімнадцяти вбивствах.

— Неадекватний був, — майор совається в сидінні, — відрізав продавцям вуха, язики, рубав пальці…

— Був? А що з ним сталось?

— Вбили…

— Він зник, — перебив Приходько.

— Як зник? Виїхав з країни чи заліг на дно?

— Зник, як крізь землю провалився.

— І що, ніяких зачіпок? Такі звірюки завжди залишають сліди.

— Востаннє його бачили на Привозі, — Приходько розгладжує вуса.

— Може, свої ж?

— Немає доказів, — Павло прохрипів. — А Цар довго лютував, Хижий був його правою рукою, робив усю брудну роботу…

— Так і казали потім: відрубали Філіпову правицю, — пробубонів майор.

У салоні повисла тиша. Сергій протримався хвилину-дві:

— А хто вів справу Хижого?

— Я вів, — Павло розкусив карамельку, намацав язиком гостряк і боляче вдавив його у м’яз.

Колись, років із десять тому, Приходько пишався б цією відповіддю й обов’язково розповів про цікаві повороти в розслідуванні. В минулому він — зразковий слідчий, колекціонер листів подяк, виходив на заміни, чергував у свята, упивався любов’ю до слідчої справи, тепер же змушений працювати заради єдиного — підтвердження своєї адекватності.