Глава 5

Дим від пожежі Юра помітив ще на перехресті. Натиснув на педаль, авто проскочило трамвайні колії й заревіло порожньою Привозною. Охоронець Семенович — чоловік Люби, підстрибував перед фасадом, що палає, з вогнегасником. Юра кожного Нового року вітав його пляшкою імпортного вірменського коньяку, а той у відповідь міцно, по-батьківськи, обіймав і плескав по спині. Юра завжди чекав його вітань. Тепер же вистрибнув і сердито вихопив вогнегасник із рук так, що Семенович похитнувся.

— Зверху, зверху, — охоронець відійшов, обперся на коліна й почав натужно кашляти.

Юра підняв вогнегасник, гасячи язики полум’я під стріхою. Вивіска розтіклася, перетворившись на довгуваті льодяники, тонкі лампи підсвітки закоптились і лише де-не-де біліли, наче кістки мертвяка в землі. Під вікнами розпливлась чорна пляма, така ж біля вивіски.

Дим щипає очі, запах гару обпікає легені, проте вогонь програє дощу, який спускається дуже вчасно. Від пластмасових жалюзів залишились тільки тягучі краплі. Фасад жалісливо потріскує. Навіть без цього Юрині груди здавив страх: магазин — це те, що було в його житті завжди, незмінно, безперервно, магазин — це його дім!

— Я злякав палія, — кахикнув Семенович. — У нього ще були коктейлі в пакеті, — тицьнув пальцем у напівтемряву базарного ряду. Юра помітив, як сильно тремтить його рука.

— Жорі дзвонили?

Охоронець ляснув долонями об стегна:

— Я гасив, хлопче!

— Умгу, — простягнув руку, і, коли Семенович потиск у відповідь, Юра декілька разів підряд подякував. А потім оглянувся. Його не полишає відчуття, що хтось пильно стежить за всім, що відбувається біля «Пальміри».

Затиснув телефон плечем і відімкнув двері. Металева ручка навіть через тканину кофти обпікає. Шарпонув, і двері піддалися. В магазині сиво і душно.

— «Пальміру» підпалили, — доповів, коли почув сонний голос Жори, — всередину вогонь не потрапив.

Хрещений хрипко вилаявся, аж потім поцікавився:

— А ти як взнав?

— Семенович подзвонив.

Жора замовк, затим почулось невдоволене скреготіння:

— А чому тобі, а не мені?

Юра відчув себе винним.

— Зараз буду, — додав хрещений.

Тим часом Юра відчинив склад. Холод лизнув голі щиколотки, а сива мряка миттю прослизнула до приміщення. Обвів поглядом полиці з кутників і втягнув кисню через зуби, дякуючи в умі Кащуку за те, що вигріб товар зі складу.

— Все ціле? — Семенович з’явився з-за рогу.

Юра мугикнув і пішов до прилавка. Обережно відчинив вікна, на одному обгоріла рама і тріснуло скло. Гіркота шкрябала горлянку, він потягнувся через стільницю до пляшки мінералки, коли краєм ока помітив, що по підлозі ковзнула тінь.

— Семеновичу, ворота не чіпайте, нехай провітриться.

Проте у відповідь накрапає під вікнами, на складі ж тихо. Тінь майнула по стіні біля боксів із цигарками. Юра враз випростався. Прислухався: тиша давить на вушні перепони, на вулиці та в приміщені все змертвіло. Точнісінько як вдома вечорами. Юра пройшов до дверей в кабінет, торкнуся одвірка і ступив крок всередину. У ту ж мить чорний отвір дула закрив собою світ.

— Гроші давай, — наказує уривчастий грубий голос.

Повітря в приміщення стиснулось до безперервного дзвону. Юра ковзнув поглядом по дутій одежі грабіжника. Високий чоловік переминається з ноги на ногу, на голові балаклава, вона сива від дрібних крапель, що утворились там, де тканина прикриває рот. Дробовик це серйозна перевага, а в тремтячих руках — річ непередбачувана, особливо коли дуло вдавилось у груди, вичавивши весь кисень. Юра не зводить погляду з округлених, блискучих очей злодія і не йме віри в те, що відбувається.

— Рухайся! Гроші!

І хоча дробовик вже вказує на сейф, а потім знову зяяє чорнотою перед очима, біль від натиску застряг колом під серцем. «Зроби те, що повинен, просто зроби», — повторяє про себе, а вголос бубонить: — Каса за прилавком.

— Гроші з сейфа! Мерщій, бо зроблю з тебе решето!

Дуло сіпається перед обличчям, Юра вже уявив, як виверне дробовик і прострелить дурню живіт, проте його витривале тіло стиснулося, кожен м’яз перетворився на замерзлу грудку землі. Юра неохоче опустився біля тумби.

— Рухайся, — просичало над головою. Крижана сталь обпекла шкіру за вухом.

Юра заплющився і видихнув через рот. Доки пальці набирали код від сейфа і намацували картонну коробку, він думав про правила і помилкову звичку жити за ними, думав про те, як швидко минає ще одна осінь.

— Ти знаєш, чиї це гроші? — Юра неохоче протягнув коробку з-під вина.

Чоловік шарпонув упаковку і затиснув її під пахвою. Нігті на середньому та безіменному пальцях крадія пошкоджені — чорно-фіолетові від удару.

Напруга в кабінеті луснула від різкого звуку гальм. Над головою блиснуло руків’я дробовика, Юра мимоволі смикнув ліктями, аби захиститись, і відчув пекучий біль у передпліччі. Падаючи, гепнувся головою об ребро тумби, в очах блиснуло. Удари в голову жалили аж у п’ятах. Грабіжник рвонув з місця, Юра хапнув кисню й засичав від пекучих спазмів у потилиці. За мить дужі руки обхопили плечі та висмикнули назад, в реальність.