Глава 3

Молоденька продавчиня дивиться вслід авто та кривить вуста, проклинаючи водія. Потім підхоплює перший ліпший горщик, але той одразу розвалюється на двоє. Юра помітив пачку Marvel і циліндричну запальничку в задній кишені лосин.

— Виродок, — підсумувала форс-мажор і зіщулилась від подиху вітру. Юрі теж мороз іде поза шкірою.

Дівчина пласка, як картон. Лосини та светр обтягують, як друга шкіра, від того ключиці й тазові кістки стирчать із-під одягу й, здається, ось-ось проколють тканину. На ногах у неї товсті махрові шкарпетки. Юра згадав, що на Привозній вже почалась хвиля осіннього ГРВІ серед продавців, і ревне бажання заховати дівчатко собі під куртку розтеклося по тілу жаром.

З магазину чутно розлючений жіночий голос Василівни — власниці магазину. Колись жінка торгувала квітами навпроти «Пальміри». Не було дня, коли Василівна не скандалила з кимось, тому, коли вона відкрила мережу магазинів у місті й зникла з Привозної, ніхто не приховував радощів.

Дівчина потерла долоню об долоню і почала збирати пластмасові друзки. А Юра вгруз по пояс у асфальт. Вітер завиває в грудині, ніби там величезна, безмірна порожнеча, а серце протяжно відбиває стукіт, намагаючись переконати в протилежному.

Ожив, помітивши шмат стелажа, що відлетів до рогу. Підняв і рушив до дівчини. Кинув уламок на купу, яку вже встигла зібрати. Продавчиня виструнчилась, ключиці підперли тонку шию, каламутні очі, завеликі для її обличчя, округлилися і хапають найменший Юрин рух. Дівчина повільно піднялась на сходинку магазина.

— Чого витріщаєшся? — зіщулилась. Її личко трохи світліше за пасма волосся, що ледь прикривають плечі. Прямий ніс та виразні густі брови дуже пасують войовничому норову, проте дівчина буквально хитається від поривів вітру. Вона дуже схожа на перелякане кошеня, яке, щоправда, без вагань видряпає очі, якщо наблизитись ще хоч на крок. Юра відчув, як вуха наливаються кров’ю.

— Я запам’ятав номер…

— Камера пише, — кивнула на стріху магазину.

Він здогадався, що дівчина мала на увазі, але це була його здогадка, а не пряме прохання йти геть, тому залишився стояти на місці. Юра ніяк не змусить себе не роздивлятись її личко.

— Тоню! — у дверях з’явилась Василівна — огрядна білявка. — Чого стоїш? Рахуй, скільки вазонів собі купила!

Помітила його і мимоволі розгладила сукню на стегнах:

— Привіт, Юрко.

Дівчина враз розслабила плечі, благально дивиться на жінку і дує губи. Чоловіче серце розлетілось метеликами.

— Я їх купую, — похапливо захищає.

Обидві лупають на нього так, що здалось земля під ногами загорілась.

— Ці квіти, — тицьнув на розкидані горщики.

— Це вазони, — рубанула Тоня і суворо звела бровенята.

— Вазони, — видихнув і таки ступив крок до жінок.

Василівна примружилась, зиркнула на Тоню, потім на Юру. Його знову кинуло в жар, метелики показились і рвуться з грудей назовні, але він лиш дужче зціплює кулаки.

— Мені байдуже, хто платитиме. — Василівна приклала телефон до вуха і почала голосно жалітись якомусь Ґєші.

Юра переступив з ноги на ногу:

— Пакет якийсь даси?

— Ти нормальний?

— Це обов’язкова умова? — оглянувся, аби видихнути.

Тоня ковтнула сміх і шмигнула, як лань, у двері. За мить з’явилась із синіми пакетами «ВМW» і великим калькулятором під пахвою.

— Я рахую? — простягнула пакети.

— Умгу.

Юра зробив крок назустріч і насупився. Очі в дівчини Тоні такого ж тьмяного кольору, як і шкіра, і волосся… і пухкі вуста.

— Ти не дуже здивувалась форс-мажору, — присів біля розбитих вазонів і закотив край пакета. Її одяг пахне парфумами та сигаретним димом. Це викликало неконтрольовану, гарячу приязнь, яка досмажила вуха остаточно.

— А ти занадто спостережливий, — ковзнула поглядом по його обличчю. Дівчина намагається разом із кожною квіткою згрібати трохи ґрунту. Тонкі пальчики лагідно перебирають листочки, а вуста раз за разом витягуються дудкою, немов замовляючи кожну рослину. Юра старається в точності повторювати дії дівчини й водночас глипати на неї.

Тоня підвелась, діловито поклацала нігтиком по калькулятору і тицьнула під носа екран із підсумком. Вирішив миттю дістати гроші, щоб не викликати сумніву, тому рвучко випростався, випустивши кульок із рук. Той глухо гепнувся грудкою на бруківку.

— Шкода, — зітхнула.

— Кого?

— Чого, — уточнила і додала: — Вазонів.

— Чому?

— Бо ти їх викинеш, ще живими, — прошепотіла, а очі блищали плесом із-під темних брів.

— Жоден не пропаде, — заперечив басом.

Тоня примружилась, наче дає шанс спростувати необдумані слова, обмацала поглядом тулуб і плечі. У відповідь Юра підняв пакет із квітами, міцно обхопивши його нижче ручок. Дівчина ж не вичавлює з себе усмішку, не дякує, не цмокає невдоволено, як хрещений Жора, коли казиться… Вона просто дивиться в очі, наче бачить те, що Юра так старанно приховує від усіх.