Глава 2

Правило 1. Не привертай увагу поведінкою.

Юра не любив змін. Навіть боявся. І всіляко уникав їх. Тому, коли стара Тойота дала задню — прямісінько в стелажі квіткового магазину на розі рідного провулку, шлунок скрутило у вузол. Скільки себе пам’ятає, у провулку ніколи нічого не відбувалось, навіть назва відповідна спокою — Книжковий.

Вочевидь сьогодні той самий день. Батько називав такі дні нульовими, тому що після них життя змінюється назавжди, змушуючи нарощувати черговий шар панцира зі звичок.

Ще зранку новина про смерть торгаша з Сьомого порушила буденщину — декілька покупців відмовилися приїжджати за товаром, хрещений залякував їх Філіповим, але у відповідь отримував остаточну відмову. Здається, влада таки переконує вести торгівлю в рамках закону.

Якби не старий Кащук, який приїхав перед закриттям «Пальміри» і заявив з порогу, що забере всі контрабандні цигарки, що є на складі, якби його хрещений — дядько Жора, хоч іноді допомагав із товаром, а не тільки гроші рахував, то Юра — продавець у батьковому магазині, не повертався би додому пізніше звичного і не натрапив на цю кляту Тойоту.

Сухий, носатий дядько Кащук працював із «Пальмірою» з самого її відкриття. Юрі іноді здавалось, що Кащуком керує не отримання прибутку, а чистий азарт. Тому, доки складали блоки сигарет у ящики, Юра слухав його припущення щодо вчорашнього підпалу на Сьомому.

— Може, Філіпов міняє політику?

Юра поправив легкі велорукавичкі, які завжди одягав під час роботи з товаром, і гмикнув.

Кащук бубонить й лузає насіння в кишеню:

— Може, Коля Хижий повернувся? От тоді нам усім гаплик.

— Хижий зник десять років тому, — кинув через плече.

— І відтоді до вчора в місті було спокійно, — Кащук застрекотів й теж поволік товар до білої Ниви, яка витріщилась на них багажником.

— Не думаю, що Коляня з’їздив відпочити, а тепер повернувся до роботи.

— Може й так… Кажуть, востаннє його бачили в «Пальмірі»…

— Хижий щодня заїжджав у магазин.

Кащук знітився, вочевидь він добре пам’ятав напористого касира Коляню, якого Філіпов, як пса, спускав на непоступливих торгашів.

— А ти що думаєш про зникнення Хижого? — дядько підпер боки кулаками.

— Я не надто цікавився, — пробурчав і поправив рукавички.

— А чим цікавишся?

Юра насупився та стиснув вуста.

— Дівчина весь час забирає? Чи спорт у пріоритеті? — старий вчепився, як реп’ях. — Шия, як у вола вже.

Юрині вуха почали пощипувати. Це відбувається завжди, коли його запитують не про роботу. Він мав би просто відповідати, дивлячись в очі, але тоді його нутрощі спалахнуть вогнем, як газова горілка.

— Я в магазині постійно.

— Так, змалечку, — Кащук показує долонею на рівні пупа. — Я пам’ятаю час, коли тебе з-за прилавка не видно було.

— Умгу.

— І кралі ніякої немає? Тобі ж під тридцять, так? Треба про сім’ю вже думати.

— Умгу.

— До пари шукаєш? — гигикнув і цмокнув: — У мене племінниця в Мечникова навчається, така ж неохоча до розмов.

— Так, дякую.

Мовив і вкляк. За що дякує? Крутнувся й помітив порятунок.

— Є пів ящика, — обернувся до сивого покупця і підніс вгору запилений блок молдавської Астри: — Віддаю по старій ціні.

— Беру, — золоті коронки хижо блиснули в напівтемряві складу. — Дивлюсь на тебе, а бачу тата твого. Ех, таких торгашів, як Вітя Шах, зараз немає, — знову вхопився за поперек, вискалившись, — земля йому пухом…

— Малий!

Юра обернувся на п’ятках, гумове покриття заскрипіло під ногами, як сніг. Дядько Жора стоїть у дверях кабінету з насуплено пикою:

— Закругляйтесь!

Юра вхопив рулон плівки й почав обмотувати ящики, доки Кащук пішов розраховуватись до хрещеного. Потім Старий Кащук поволік ящик до покоцаного багажника. Він ледь кивнув на прощання, й Нива поволі викотилась зі складу на широкий базарний ряд. Юра одразу ж замкнув ворота, примружився в щілину між двома листами, оглядаючи майже порожній прохід між Привозом і Вокзалом, аж потім поплентався до хрещеного.

В кабінеті мліє пивний душок. Це єдиний алкоголь, якого не було в асортименті «Пальміри». Жора з легкістю пив його замість вранішньої кави і називав себе гідом по пивних кабаках Одеси.

Хрещений сидить за саморобним столом — дошка на двох тумбах, його широка спина закриває майже увесь стіл. Навпроти — тумба з чайником та мікрохвильовкою, поряд мініхолодильник, обклеєний, як і стіни кабінету, рекламними плакатами сигарет та імпортного алкоголю. А в кутку стоїть радянський жовтий рукомийник із бляклим дзеркалом на бачку для води та тумбою, у якій сховане відро. Юра обожнює цю комірчину. Як і магазин загалом.

— Ти що, знову віддав товар по старій ціні? — дядько дивиться поверх окуляр, оправа яких придавила розпухле обличчя, а пальці продовжують вправно рахувати сотки. Дядькове підборіддя розпливлось у складці шкіри, а масне волосся, зачесане назад, відросло й стирчить з-під коміра.