Глава 1

— Швидше, швидше! — хрипить з пересохлого горла. Кіптява осіла у грудях коренастого дядька, він склався вдвоє, аби добряче прокашлятись, і продовжив розмахувати руками назустріч пожежній, що повзла тісним базарним рядом.

За його спиною вогонь плюється чорними клубами диму, пожираючи чималий магазин, на розі якого виблискує заревом напис №123 ряд 9. Ті, хто затримався сьогодні на Сьомому кілометрі, поспішають на допомогу. Двоє жвавих чоловіків орудують вогнегасниками, стримуючи язики полум’я, що перестрибують на сусідні контейнери, молодші фіксують пожежу на телефони, жінки стоять гуртом на перехресті рядів і осудливо спостерігають за дядьком.

Всередині контейнера, що палав, гахнуло, і в повітря здійнявся черговий димовий гриб, застилаючи пеленою синє осіннє небо. Дядько приречено застогнав, обхопив голову руками, але миттю відсапнув їх, сикнувши від болю. Кров із рани залила ліве око і широкою масною цівкою уперлась у комір сорочки, розтікаючись по тканині.

Пожежна зупинилась. Бліді вогні проблискових маячків вмить розчинились у диких язиках полум’я, які лижуть небо.

— Швидше, швидше, хлопці! Сусідній магазин зайнявся! — дядько підбіг до першого пожежника, який вистрибнув з кабіни. — Швидше…

— Все зробимо, — проштовхнувся наступний, дебелий пожежник. Разом із напарником він почав розмотувати напірний рукав. Інший підхопив його та рушив до вогнища, де вже стояв найвищий із пожежної бригади. Він щось пояснив напарнику й відійшов далі, знімаючи шолом та масивну рукавицю.

«Швидше», — волає відчай поміж людей, «швидше», — відлунює в небі, «швидше», — шепоче пожежник у слухавку…

— Так, зробимо, як завжди, — вкрадливо оглянувся.

У відповідь реготнув бас:

— Моя людина не підвела.

— У магазин можна впхнути до десяти ящиків, тож везіть.

— П’ять-сім хвилин, і мої будуть.

— Поквап.

Пожежник зиркнув через плече на дядька, який крутився, як в’юн, біля напарників, і роздратовано окреслив декілька разів коло в повітрі, наказуючи останнім пришвидшитись.

Пінистий рятівний струмінь повалився на покручену оббивку магазину, застрибнув всередину, там вмить зашкварчало. Рукав шаркає по залитому водою асфальту волокнистим пузом, струмінь то здіймається, то опускається, ніби кланяючись вогняному божеству, яке, однак, щосекунди втрачає силу і випльовує у вечірнє небо вугільні клуби диму та іскор.

Зрештою, наряд поліції застав тільки обпалені залізні стіни трьох магазинів із понівеченими дахами.

— Ви власник? — молодий поліціант кивнув на напівзотліле приміщення.

— Так, — дядько хукнув і присів на табуретку навпроти згарища. Навколо юрмляться пожежники та оперативники.

— Цигарками торгуєте?

— Гурт, так.

Поліціант переступив з ноги на ногу й примружився:

— Оформлення, ліцензія, так?

— Так-так… — трясе головою, обтирає лице і натискає долонею на серце, вискалюючись від болю.

— На складі, — поліціант тицьнув тонким пальцем на напівзгорілий магазин, — виявлено сім ящиків підакцизного товару з позначкою «duty free», але Сьомий кілометр це не зона вільної торгівлі, тож…

Дядько хапнув кисню, а потім заплющився. Здається, він втратив пильність. Цієї осені Одеса на вухах. Новостворена антикорупційна прокуратура джгутом здавлює шиї одеських контрабандистів, прокурори вчепились у портове місто намертво.

— У мене є фіскальні чеки, можете перевірити, — каже пошепки.

— Перевіримо.

Дядько навіть всміхнувся, пригадавши, що двома годинами раніше у нього забрали останню партію дютівських цигарок, а готівку встиг заховати в сейф у підлозі. Проте двоє поліціянтів, як вовки, вискалились над ним, чогось очікуючи. Враз дядько згадав, що останній покупець, той, який забрав дютікі, навіть не відкривав ящики, аби перевірити товар, а ще… Він не міг пригадати хлопця, хоча той переконував, що вже брав у нього товар. Ніколи не продавати контрабанду незнайомцю — банальна істина, але дядько, здається, саме про неї й забув. Держава бореться з такими, як він, і завдяки таким, як він, прокуратура намагається отримати свідчення проти найвпливовішого контрабандиста Півдня — Лева Філіпова.

— Це не мої цигарки.

— Але ящики знаходяться у вашому магазині.

— Мій магазин згорів, як там могли уціліти картонні ящики! — розкинув руки в сторони.

Інший поліціант нервово відбиває п’ятою:

— Навіть не знаю, пощастило вам чи ні.

У дядька перехопило подих. Він схилив голову і похитав нею. Ні, йому не вперше їхати у відділ, не вперше судитися, не вперше прикидатися невинним ягням. Проблема в тому, що Філіпову наразі дуже не вигідно заступатися за своїх торговців.

Його підвели за пахи та повели до патрульного авто.

— Скажете, хто постачає товар, і поїдете цілий, неушкоджений додому, — втішає поліціянт.

— Це не мої сигарки. У мене все офіційно, — вкотре повторює.