30

— Катю?! — голос Лізи здригнувся. Вона кілька днів намагалася додзвонитися до своєї подруги, і ось нарешті на іншій стороні слухавки пролунав знайомий голос, а не просто звичні гудки.

— Так, що тобі треба? — холодно запитала Катя.

— Ми можемо зустрітися?

— Я не хочу тебе бачити!

— Я наговорила тобі багато поганого... — голос здригнувся, і Ліза розплакалася. — Будь ласка, нам треба зустрітися… Мені більше нічого не потрібно, тільки зустрітися з тобою... Будь ласка...

— Гаразд! — здалася Катя. Їй в принципі навіть цікаво було послухати, що їй скажуть. — У вихідні, в парку! Погуляємо...

— А може, у мене? — з благанням у голосі запитала Ліза.

— А парк тобі чим не догодив? — Катя була трохи роздратована.

— Я не зможу прийти в парк! Можемо зустрітися у мене? Будь ласка...

— Гаразд, на вихідних зайду! — після чого Катя поклала слухавку.

З кожним днем ​​ставало все гірше. До кінця тижня Ліза важила тридцять кілограмів. У дзеркалі вона буквально бачила — шкіру та кістки. На шлях від кімнати до кухні витрачалося занадто багато сил, тож Ліза намагалася зайвий раз не вставати з ліжка. Навіть похід до туалету вона відтягувала до останнього.

Дні злилися, вони нічим не відрізнялися один від одного. Ліза тільки те і робила, що лежала, вставала у туалет й іноді заглядала на кухню. Холодильник практично спорожнів, а до магазину вона вже точно не зможе дійти.

У якийсь із цих, схожих між собою, днів почувся стук у двері. Ліза ніяк не відреагувала, вона продовжувала лежати та дивитися у стелю. І знову хтось постукав. Дівчина була впевнена, що хто б то не був, скоро ця людина піде геть.

Після чергового стуку у Лізи задзвонив телефон. Подивившись на екран, вона побачила напис: «Катя», і одразу ж відповіла на дзвінок.

— Ну і навіщо ти запросила мене до себе, якщо не збираєшся відкривати?! — почулося з телефону.

— Ой, так, зараз. Зачекай хвилинку, — досить тихо сказала Ліза.

Зібравшись з силами, вона піднялася з ліжка і почовгала по підлозі до вхідних дверей, намагаючись зайвий раз не підіймати ноги вище, ніж це було потрібно.

— Проходь! — Ліза відкрила двері й зрушила разом з ними.

Катя увійшла у квартиру. Вона опинилася в напівтемряві: всі штори були запнуті. Всередині стояв затхлий запах, квартиру давно вже не провітрювали. Навколо був помітний безлад і пил. Якщо не знати, то можна було б подумати, що тут живе якась бабуся, у якої не вистачає сил на те, аби просто прибратися.

— Навіщо ти хотіла зустрітися? — запитала Катя, повертаючись до Лізи, яка саме в цей момент зачиняла вхідні двері.

Катя завмерла у ступорі. Перед нею була не людина, а скоріше привид. Від тієї пишної дівчини, яку вона колись знала, нічого не залишилося. Тепер це був блідий силует, яким можна легко лякати дітей.

— Лізо... — невпевнено вимовила Катя, після чого замовкла. Вона не знала, що можна сказати в цій ситуації.

— Так це я, — спокійно відповіла хазяйка квартири. Вона знизала плечима, показуючи, що ось так от все обернулося.

— Що... що сталося?

— Це довга історія… А мені треба відпочити, — Ліза підняла руку, запрошуючи Катю пройти в кімнату.

Як тільки хазяйка квартири опинилася в ліжку, а її гостя на стільці поруч, Ліза почала максимально стисло переказувати все, що з нею сталося. Час від часу вона зупинялася, аби перевести подих і трохи відпочити.

— Мені сняться дивні сни, що скоро кінець... І я думаю, що так воно і є... Якщо я їм, то втрачаю вагу... Якщо не їм, теж втрачаю вагу... Мені просто страшно купувати їжу... — підсумувала свою розповідь Ліза. Вона важко зітхнула. — Я почала ненавидіти холодильник. Я ненавиджу їжу, більше немає того задоволення від її вживання... Я в безвихідному становищі, залишилося лише чекати...

Запанувала тиша, Катя «переварювала» отриману інформацію.

— Ти дурепа! — коротко підбила підсумок вона. В голосі була злість, але зовсім трохи.

— Так, я знаю, — Ліза спокійно прийняла те, що їй сказали.

— Я... я... я не знаю, що тобі сказати... — Катя була розгублена. — Скільки разів я тобі казала сходити перевірити чип. Я тебе просила, практично благала. Але ти проігнорувала мої слова, і не просто проігнорувала — ти заблокувала мене! А заразом і куратора! І тепер ти хочеш отримати... Я навіть не знаю, що ти хочеш отримати після цієї розповіді... Допомогти я тобі не зможу!.. — Катю переповнювали почуття. Її кидало від злості до розпачу, потім до жалю і знову до злості.

— Нагадаю, що це ти запропонувала встановити чип, — Ліза просто лежала і не проявляла жодних емоцій.

— Ах ось воно що... Ти вирішила знайти крайню!.. — Катя встала зі стільця.

— Ні, постривай! Це не так! Ти мені показала... Ти мені показала, як це — насолоджуватися життям. А не тільки їжею...

— Знаєш що, Лізо, я дійсно намагалася тобі допомогти! — Катя все так само продовжувала стояти біля ліжка. — Можливо, тут є і моя провина, я полізла не у свою справу, ще й не питаючи дозволу... Але і ти повинна була виконувати всі умови угоди, про які розповів куратор! Тож навіть не намагайся зробити з мене крайню! — Катя розвернулася до дверей і збиралася піти.