ЕПІЛОГ

Через рік

Наша донечка спить, затишно вмостившись посеред ліжечка, а я вже вкотре нахиляюся, щоб роздивитися її обличчя. У напівтемряві дитячої ледь помітно ворушаться довгі війки, маленькі пальчики стискаються в кулачок, а пухкі губенята смішно випинаються, наче вона чимось невдоволена навіть уві сні.

Я усміхаюся й обережно торкаюся кінчиком пальця її долоньки. Донечка відразу хапається за нього, і в мене знову щемить серце від ніжності. Ніяк не звикну до того, що ця крихітна людина — наша. Що ми з Артемом створили когось настільки прекрасного, хоча ще зовсім недавно навіть не підозрювали, як сильно зміниться наше життя.

— Софіє, ти збираєшся сьогодні спати?

Знайомий голос лунає зовсім близько, а за мить чоловічі руки обіймають мене за талію. Я притуляюся спиною до Артемових грудей і тихенько зітхаю, коли він торкається губами моєї шиї.

— Милуюся нашою донечкою.

— Уже хвилин двадцять, — зауважує він, зазираючи в ліжечко. — І за цей час вона жодного разу не прокинулася. Може, нарешті залишимо дитину в спокої?

— Ти безсердечний.

— І жадібний, — погоджується Артем, цілуючи мене за вухом. — Особливо коли моя дружина третій вечір поспіль засинає раніше, ніж я встигаю її обійняти.

Я тихенько сміюся й повертаю голову, щоб поглянути на нього. Артем уже переодягнувся в домашні штани й футболку, волосся трохи розкуйовджене після душу, а на обличчі та сама хитра усмішка, від якої в мене досі солодко стискається всередині.

— Ти ревнуєш мене до власної доньки, Заславський?

— А ти тільки зараз помітила?

Він розвертає мене до себе, і я, поклавши долоні йому на груди, мимоволі затримую погляд на його обличчі. За цей рік ми навчилися розуміти одне одного значно краще, хоча Артем так і залишився владним, упертим чоловіком, який страшенно не любить, коли щось відбувається не за його планом. Просто тепер у нашому домі є маленька дівчинка, якій абсолютно байдуже до батьківських планів.

І, здається, саме вона єдина здатна безкарно командувати Артемом Заславським.

— Я скучив, маленька, — шепоче він, прибираючи пасмо волосся з моєї щоки. — Ходімо.

Я киваю, вмикаючи радіо няню, але перед виходом ще раз озираюся на ліжечко. Навіть у найважчі дні, коли втома буквально збиває з ніг, достатньо побачити її усмішку, щоб усе інше втратило значення.

Уже біля дверей я раптом згадую про телефон, залишений на комоді.

— Зачекай, мені Віка сьогодні писала. Хотіла ще відповісти.

— Відповіси завтра, — незворушно заявляє чоловік, але все-таки відпускає мою руку.

Я швидко беру телефон і відкриваю повідомлення дорогою до спальні. Сестра надіслала кілька фотографій із Греції: білі будиночки на схилі пагорба, яскраво-синє море й вона сама, засмагла, усміхнена, з келихом соку в руці.

Віка тепер багато подорожує. Час від часу надсилає мені світлини, розповідає про нові знайомства й місця, які встигла побачити. А я у відповідь ділюся фотографіями донечки та Барсика, який уже давно перебрався до Рити й, схоже, остаточно вирішив, що сестра Заславського — найкраща господиня у світі.

Особливо після того, як вона купила йому величезний котячий комплекс і дозволила спати на своєму ліжку.

З Вікою ми помирилися. Щоправда, повернути колишню близькість так і не вдалося. Ми більше не сваримося, не згадуємо старих образ, щиро цікавимося життям одна одної, але тієї беззастережної довіри, яка колись існувала між нами, вже немає. І я більше не намагаюся її відновити. Деякі речі змінюються назавжди, навіть якщо дуже хочеться, щоб усе стало як раніше.

Та я рада, що сестра знайшла свій шлях. Судячи з фотографій, вона щаслива, і мені цього достатньо.

Я надсилаю їй сердечко у відповідь, а потім вибираю сьогоднішню світлину донечки, яка солодко усміхається уві сні. Додаю ще одну фотографію Барсика, отриману від Рити: кіт розлігся посеред величезного дивана з таким поважним виглядом, наче особисто придбав ці апартаменти.

— Усе? — цікавиться Артем, обіймаючи мене зі спини.

— Усе, — відповідаю, відкладаючи телефон.

Він не дає мені навіть розвернутися, одразу торкаючись губами шиї. Я мимоволі відкидаю голову й заплющую очі, коли його поцілунки повільно спускаються до плеча. Від знайомого тепла долонь, що ковзають по моїй талії, у животі з'являється приємне тремтіння.

— Артеме…

— М-м?

— Ми взагалі-то збиралися спати.

— Саме так, — погоджується він, розвертаючи мене до себе. — Але я нікуди не поспішаю.

Його губи знаходять мої, і я відразу забуваю, що хотіла сказати. Поцілунок спочатку ніжний, неквапливий, але щойно я обіймаю чоловіка за шию, Артем притискає мене ближче, і в грудях розливається знайоме солодке тепло. Я запускаю пальці в його волосся, відчуваю, як він усміхається просто мені в губи, а тоді сама тягнуся за наступним поцілунком.

Навіть через рік він досі здатен одним дотиком змусити мене забути про все на світі.

Артем повільно веде мене до ліжка, не випускаючи з обіймів. Я відчуваю його долоню на своїй спині, тепло губ біля скроні, знайомий запах після душу й усміхаюся від усвідомлення, наскільки природним стало для мене все це.

Його присутність. Його руки. Наші вечори, коли ми нарешті залишаємося наодинці.

— Кохаю тебе, маленька, — шепоче він, притискаючись чолом до мого чола.

— І я тебе, — відповідаю, проводячи пальцями по його щоці.

Він усміхається й знову цілує мене, а я обіймаю його міцніше, дозволяючи собі насолодитися цією миттю.

Колись я так боялася залишитися сама, що ладна була взяти на себе будь-який тягар, аби тільки втримати поруч близьких людей. Здавалося, що любов неодмінно вимагає жертв, а власні бажання завжди можна відкласти на потім.

Тепер я знаю, що це не так.

Мені більше не потрібно доводити, що я заслуговую на щастя. Не потрібно хапатися за минуле чи боятися майбутнього. У мене є чоловік, який кохає мене навіть тоді, коли я страшенно його дратую, маленька донечка, чия усмішка робить найважчий день прекрасним, і люди, поруч із якими я можу бути собою.