55

Я стільки разів уявляла нашу зустріч за останній тиждень, що тепер, коли Артем справді стоїть переді мною, не можу пригадати жодного зі слів, які збиралася йому сказати.

А сказати мені є що. Дуже багато чого. Я навіть подумки репетирувала ці розмови, поки стояла в заторах, готувала вечерю чи намагалася заснути. У деяких варіантах я була холодною та байдужою, в інших — кричала на нього так, що, мабуть, чули б сусіди. Іноді уявляла, як він просить пробачення, а я гордо розвертаюся і йду, залишаючи його наодинці з усвідомленням власної дурості.

Але жодного разу я не уявляла, що просто стоятиму посеред вітальні, дивитимуся на нього й відчуватиму, як у мене тремтять коліна.

Артем зупиняється за кілька кроків від мене. На ньому темні штани та біла сорочка із закоченими до ліктів рукавами. Волосся трохи розкуйовджене, під очима залягли тіні, а на щоках помітна щетина. Він виглядає так, наче останні кілька днів спав не більше за мене, і я ненавиджу себе за те, що першою моєю думкою стає бажання підійти й обійняти його.

От просто взяти й обійняти. Притиснутися обличчям до його грудей, вдихнути знайомий запах і хоча б на хвилину забути, як сильно він мене образив.

Натомість я міцніше стискаю пальці в кулаки.

— Ти все чув? — запитую, хоча відповідь очевидна.

Він повільно киває.

— Майже все.

— Чудово. Тоді повторювати не доведеться.

Кутики його губ ледь помітно здригаються, але усмішка так і не з'являється. Артем дивиться на мене так пильно, що я починаю нервувати ще більше. Я майже забула, як це — перебувати під його поглядом. Лише він уміє дивитися так, наче більше нічого навколо не існує.

— Софіє, я…

— Ні! — перебиваю його, виставляючи перед собою долоню. — Ні, Заславський, тепер говоритиму я. Бо ти, як виявилося, уже наговорився. Перед усією країною, між іншим!

Він опускає очі, нервово проводить долонею по обличчю й знову дивиться на мене.

— Добре. Я слухаю.

І от тут виникає проблема. Бо він справді замовкає, а я раптом розумію, що всі мої заготовлені промови кудись поділися. Залишилася тільки образа, яка за ці дні так глибоко засіла всередині, що я вже й сама не знаю, як витягнути її назовні, не розплакавшись.

— Я цілий тиждень намагалася переконати себе, що зможу без тебе обійтися, — у відчаї промовляю. — Що мені навіть краще буде без чоловіка, який звик розпоряджатися чужим життям, наче власною компанією. І тільки-но я почала хоч якось давати собі раду, ти береш і, бляха, повідомляєш, що… що закохався! Господи, та ти хоч уявляєш, як це — почути ці слова від того, за ким нестерпно сумуєш, і водночас розуміти, що він навіть не спромігся сказати їх тобі в очі?

Під кінець голос уже зривається, і я сердито стискаю губи, намагаючись упоратися зі сльозами. От тільки виходить кепсько. Особливо коли бачу, що Артем не відводить від мене погляду, а на його обличчі з'являється такий задоволений вираз, наче він щойно почув щось значно важливіше за всі мої звинувачення.

Він робить кілька кроків назустріч, і я поспіхом виставляю руку.

— Не підходь, — прошу, і він одразу зупиняється. — Будь ласка. Бо якщо ти зараз мене обіймеш, я, можливо, пробачу тобі все, навіть не дослухавши пояснень.

І цей нестерпний чоловік усміхається!

Не широко, звісно. Лише ледь помітно піднімає кутик рота, але я надто добре знаю цю його усмішку, щоб не помітити. А головне — чудово розумію, що саме його так потішило.

— Ти чого шкіришся?! — обурююся, відчуваючи, як щоки заливає жар. — Я тут, між іншим, намагаюся пояснити, який ти безсердечний бовдур, а тобі смішно?!

— Ні, маленька, — відповідає він, і від цього звертання в мене зрадницьки стискається в грудях. — Мені зовсім не смішно. Просто ти щойно сказала, що сумувала за мною.

— І що?! Це ще нічого не означає!

Артем трохи нахиляє голову, розглядаючи мене з таким відвертим задоволенням, що я ладна чимось у нього жбурнути. Бажано важким. Бо він, схоже, вже зробив певні висновки й тепер навіть не намагається приховати, наскільки вони йому подобаються.

— Звісно, — погоджується він. — Продовжуй. Я уважно слухаю.

От же ж гад!

Я дивлюся на його самовпевнену фізіономію, на цю ледь помітну усмішку, яку так хотіла побачити всі сім нескінченних днів, і раптом розумію, що більше не можу ні сваритися, ні вдавати байдужість. Бо скільки б я не злилася, як би не намагалася переконати себе, що він не вартий моїх сліз, правда залишається незмінною.

— Я кохаю тебе, придурку, — видихаю, остаточно втрачаючи залишки самовладання. — І саме тому мені було так боляче.

Артем заплющує очі. Лише на мить, але я бачу, як змінюється його обличчя. Наче з пліч звалився неймовірно важкий тягар.

Коли він знову дивиться на мене, у його погляді стільки почуттів, що я мимоволі затримую подих.

— Скажи це ще раз, — просить він хрипко.

Я схлипую й сердито витираю щоки.

— Що ти придурок?

— Ні, маленька. Інше.

Від цього «маленька» у мене знову йокає серце. Він ніколи не дозволяв собі так мене називати. Мабуть, воно й на краще, бо я б закохалася ще раніше. Бо навіть тепер ледве стримую бажання кинутися до нього.

— Не заслужив, — бурмочу невпевнено.

— Знаю.

— І взагалі, я ще злюся.

— Маєш повне право.

— Дуже злюся.

— Я помітив.

І от тепер він усміхається по-справжньому. Так, як усміхався тільки мені, коли ми залишалися наодинці й він нарешті переставав бути суворим Артемом Заславським, перед яким усі ходять навшпиньки.

Я дивлюся на нього крізь сльози й раптом теж усміхаюся. Невпевнено, зовсім трохи, але цього вистачає, щоб вираз його обличчя змінився.

— Можна я підійду? — тихо запитує він.

Я мовчу кілька секунд, прислухаючись до себе. До образи, яка нікуди не зникла. До любові, яка, виявляється, пережила навіть цей жахливий тиждень. До власного серця, яке шалено калатає від одного лише усвідомлення, що зараз він може мене торкнутися.