54

Рита влаштовується на моїй кухні так упевнено, наче бувала тут десятки разів. Поки я дістаю келихи, вона знаходить у телефоні піцерію, сперечається сама із собою щодо начинки й зрештою замовляє дві різні піци, бо, за її словами, вечір із вином не терпить компромісів у питаннях їжі.

— До речі, ти не проти, якщо я залишуся в тебе? — запитує, ніби між іншим.

— Рито, ти приїхала з котом і вином, — закочую очі, ледь тамуючи радість від того, що не доведеться залишатися на самоті хоча б сьогодні. — Я вже зрозуміла, що швидко тебе не позбудуся.

— От і добре, — щиро всміхається дівчина. — А то я боялася, що ти виставиш мене за двері разом із Барсиком.

— Барсика залишила б.

Вона прикладає руку до грудей, удаючи глибоку образу, і я знову сміюся. Здається, я починаю згадувати, як це — розмовляти з кимось без внутрішньої потреби стежити за кожним словом, без страху, що будь-яка відвертість обернеться проти мене. З Ритою мені легко. Вона не змушує виправдовуватися за свій настрій і не вимагає пояснень, чому я іноді замовкаю посеред розмови, дивлячись кудись повз неї.

Ми перебираємося до вітальні. Барсик уже встиг обнюхати кожен кут і тепер примостився на дивані, підібгавши лапи. Рита вмощується поруч, підтискає під себе ноги й робить ковток вина. Запитує, чи я вже повернулася до роботи, а тоді розповідає, як Барсик поводився в маєтку. Виявляється, він устиг підкорити бабусю остаточно й тепер має право лежати на будь-якому кріслі, навіть якщо там уже розкладено речі Оксани Павлівни.

Коли привозять піцу, ми влаштовуємо справжнє застілля просто на журнальному столику. Рита розповідає про чергову суперечку з бабусею, яка ніяк не може змиритися з тим, що її молодша онука має власні плани на життя. Я ділюся кількома кумедними історіями з роботи, і ми так захоплюємося розмовою, що я не встигаю зреагувати, коли вона раптом каже:

— До речі, — промовляє Рита, витираючи пальці серветкою, — бабуся за тобою сумує.

Усмішка повільно зникає з мого обличчя.

— Я теж.

— Вона постійно згадує тебе. Сьогодні знову питала, чи ти не телефонувала.

— Я не знаю, що їй сказати.

— А навіщо щось казати? Просто зателефонуй. Або приїдь у гості.

— Це не так просто.

Рита відкладає серветку й уважно дивиться на мене.

— Через Артема?

На мить мені перехоплює подих від згадки його імені. Наче болючий укол в серце. Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїти пульс. Ось ми й повернулися до теми, якої я так старанно уникала.

— Я справді до вас прив'язалася. До всіх. І мені боляче думати, що тепер я більше не можу просто приїхати до вас, сісти за стіл із бабусею, послухати, як вона планує чергове сімейне свято. Усе це було частиною мого життя, хай і ненадовго. А тепер… моя історія з Артемом закінчилася, і..

— Чому ти вирішила, що вона закінчилася разом із вашими заручинами?

Я підводжу на неї очі.

— Рито, він розірвав наш договір, навіть не попередивши мене. Бо я для нього всього лиш черговий найманий працівник, із яким завершився трудовий договір.

Випалюю все це, що так довго роз’їдало зсередини та одним ковтком допиваю вино. Легше не стає, на жаль.

— Ти закохалася, — констатує дівчина, і її обличчя аж сяє від радості.

— Це взагалі-то не дуже веселий факт, — бурмочу, відчуваючи, як під її уважним поглядом, чомусь червонію. 

— Мабуть, — зітхає вона, підсовується ближче та кладе голову мені на плече. — Він мій брат, я його люблю, але це не означає, що я вважаю всі його вчинки правильними.

Я притуляюся до неї, дозволяючи собі трохи побути слабкою. Не сильною молодшою сестрою, яка звикла розгрібати чужі проблеми, не фальшивою нареченою, яка мусила відповідати чужим очікуванням, а просто Софією, котрій боляче й котра не знає, що робити зі своїм коханням.

— Дякую, що приїхала, — заплющую очі, зручніше вмощуючись поруч із нею.

— Завжди будь ласочка.

***

Ранок починається з того, що Рита відмовляється прокидатися.

Я стою посеред вітальні з горнятком кави й дивлюся на нерухому купу ковдр на дивані. Учора моя гостя запевняла, що спатиме скільки завгодно, а вранці неодмінно прокинеться сама. Тепер я вже втретє намагаюся повернути її до реальності, поки кава холоне, а час невблаганно наближає мене до запізнення.

— Рито, вставай. Мені на роботу.

— Ще хвилинку…

— Ти сказала це десять хвилин тому.

— То була інша хвилинка.

Я стягую з неї плед. Рита невдоволено мружиться, сідає й потягується з протяжним стогоном, а я мимоволі усміхаюся. У її сонному обуренні стільки безпосередності, що мені навіть трохи заздрісно.

Поки вона приводить себе до ладу, я допиваю каву й перевіряю телефон. Нічого важливого. Кілька робочих повідомлень, нагадування про зустріч, сповіщення з пошти. Життя, виявляється, не зупиняється навіть тоді, коли твоє власне раптом іде шкереберть. Треба йти на роботу, відповідати на листи, виконувати завдання, купувати продукти й оплачувати рахунки. Треба жити далі, навіть якщо частина тебе досі залишається в чужому маєтку, за великим обіднім столом, де ти колись почувалася майже своєю.

Я відганяю цю думку й беру сумку.

Рита, встромляючи ноги в чоботи, все ще сонно звинувачує мене в жорстокому поводженні з гостями. Я лише сміюся. Мені приємно чути її голос у своїй квартирі. Можливо, саме цього мені зараз і бракує найбільше — простих речей, які не потрібно заслужити, пояснити чи втримати будь-якою ціною.

На роботі день одразу затягує мене у звичну круговерть. Я перемикаюся між справами, перечитую документи, відповідаю на запитання й намагаюся не відволікатися. Та виходить погано. Після розмови з Ритою, думки все одно повертаються до її брата. 

Чому частина мене продовжує шукати виправдання людині, яка навіть не вважала за потрібне поговорити зі мною особисто. Мабуть, кохання не зникає в ту мить, коли нам завдають болю. Воно залишається всередині, незручне й уперте, змушуючи серце пам'ятати хороше навіть тоді, коли розум наполегливо нагадує про погане.