53

СОФІЯ

Дорогою додому я двічі зупиняюся на узбіччі, бо сльози заважають дивитися на дорогу. Адель надривається з динаміків, остаточно добиваючи мою нервову систему, і я вже починаю підозрювати, що складати плейлист для розбитого серця було не найкращою ідеєю.

Коли нарешті паркую автівку біля будинку, довго сиджу за кермом, розглядаючи знайомий двір. Ще зовсім недавно я мріяла повернутися сюди, у власну квартиру, де ніхто не контролюватиме кожен мій крок і не змушуватиме вдавати закохану наречену. Мені здавалося, що після завершення договору я нарешті зможу нормально видихнути, забути про всі ці божевільні пригоди й повернутися до звичного життя. Навіть уявляла, як святкуватиму свою свободу, замовивши піцу й увімкнувши якийсь дурнуватий серіал.

Тепер мені хочеться лише одного: щоб цей день нарешті закінчився.

У квартирі тихо. Залишаю валізу в коридорі, скидаю взуття й проходжу до кухні. Тут усе таке знайоме, що навіть дивно. Моя улюблена чашка стоїть на полиці, на холодильнику досі висить список покупок, складений перед від'їздом, а на столі лежить книжка, яку я так і не дочитала. Здається, минула ціла вічність відтоді, як я востаннє була вдома, хоча насправді лише трохи більше двох тижнів.

Господи, невже для того, щоб остаточно зіпсувати собі життя, мені вистачило якихось сімнадцять днів?

Наливаю води, роблю кілька ковтків і сідаю за стіл. Мій погляд зупиняється на телефоні. Поки їхала, він кілька разів подавав сигнали, але я навіть не намагалася перевіряти повідомлення. Тепер відкриваю їх і бачу, що Рита вже встигла написати двічі. Спочатку запитує, чи нормально я доїхала, а потім надсилає фотографію Барсика, який розвалився на її ліжку, підклавши лапу під голову.

Усміхаюся крізь сльози. Кіт, здається, влаштувався в цьому житті значно краще за мене. Зрадник волохатий.

Відповідаю Риті, що все гаразд, дякую за турботу й прошу не перегодовувати Барсика. Вона майже одразу надсилає сердечко, а за ним повідомлення, що бабуся дуже засмутилася та весь час про мене запитує.

Відкладаю телефон і затуляю обличчя долонями.

Я знала, що буде важко прощатися з родиною Заславських. Але навіть не уявляла, наскільки сильно встигну до них прив'язатися. Оксана Павлівна зі своїми нескінченними весільними планами, Наталія Сергіївна, яка поступово перестала дивитися на мене з підозрою, Рита, з якою ми могли базікати годинами… Вони стали для мене близькими людьми, хоча спочатку я навіть не збиралася з ними знайомитися.

І найболючіше те, що я не маю права залишатися частиною їхнього життя. Я мала б почуватися вільною, але…

Вільна. Яке страшне слово, коли його вимовляє чоловік, у якого ти встигла закохатися.

Мабуть, найбільше мене ранить навіть не саме розставання, а те, наскільки легко він його влаштував. Ще зовсім недавно цілував мене так, що я ледве пам'ятала власне ім'я. Дивився, торкався, усміхався… І я, дурепа, повірила, що між нами відбувається щось більше за виконання умов договору.

Залишаю чашку на столі й іду до спальні. Дістаю піжаму, переодягаюся й залізаю під ковдру. Завтра, можливо, зможу нормально подумати про все це, а сьогодні дозволю собі поплакати.

І плачу, поки від сліз не починає боліти голова.

***

На третій день починаю ненавидіти власну квартиру.

Спочатку намагаюся зайнятися прибиранням. Розбираю валізу, перу речі, мию підлогу, витираю пил і навіть дістаюся до шафи, яку збиралася впорядкувати ще навесні. Знаходжу кілька старих листівок, купу непотрібних паперів, зарядний пристрій від давно зламаного телефона й одну самотню шкарпетку. Розглядаю її кілька секунд і думаю, що навіть у цієї нещасної шкарпетки, мабуть, є цікавіша історія особистого життя, ніж у мене.

Потім берусь готувати. Варю суп, печу пиріг, роблю салат і лише під вечір усвідомлюю, що їсти все це доведеться самій. У маєтку я вже звикла до того, що за столом постійно хтось є. Бабуся розповідає про свої плани, Рита сміється з чергової дурниці, Наталія Сергіївна цікавиться, як минув день. А Артем сидить поруч, удає, що не слухає наших розмов, і час від часу вставляє зауваження виключно для того, щоб мене роздратувати.

Я навіть не помітила, коли почала сумувати за цим.

Особливо за ним.

Мені бракує наших суперечок, його нахабних усмішок, навіть того, як він дивився на мене поверх ноутбука, коли я намагалася привернути його увагу. Я звикла до його присутності настільки, що тепер іноді ловлю себе на бажанні розповісти йому якусь дурницю, яка сталася протягом дня.

І це болить сильніше, ніж я готова визнати.

Увечері вмикаю телевізор, але за пів години навіть не можу згадати, що саме дивилася. Беру книжку, перечитую одну сторінку тричі й відкладаю.

Зрештою розумію, що ще трохи — і я остаточно збожеволію у власній квартирі. Тому телефоную на роботу й прошу дозволити мені вийти з відпустки раніше. 

Мене перепитують, чи все гаразд, адже відпочивати я мала ще кілька днів. Запевняю, що просто скучила за роботою, хоча сама розумію, наскільки неправдоподібно це звучить. На щастя, заперечувати ніхто не збирається, і вже наступного ранку я повертаюся до звичного графіка.

Вперше за останні дні відчуваю щось схоже на полегшення.

Робота вимагає уваги, а головне — не залишає часу на нескінченні роздуми. Я розбираю завдання, які накопичилися за моєї відсутності, відповідаю на листи, допомагаю колегам і навіть добровільно беруся за додаткові справи. До кінця дня втомлююся настільки, що дорогою додому мрію лише про гарячий душ і ліжко.

Щоправда, варто зачинити за собою двері квартири, як усе повертається.

Тиша, порожня кухня, самотня вечеря. І думки, від яких неможливо втекти.

З кожним днем я все краще справляюся з ними на роботі й усе гірше — вечорами. Навіть починаю затримуватися довше, вигадуючи собі додаткові завдання. Колеги дивуються моєму ентузіазму, хтось навіть жартує, що відпустка пішла мені на користь. Я сміюся разом з усіма, хоча насправді просто боюся повертатися додому.