52

АРТЕМ

Софія помічає нас унизу й зупиняється. Кілька секунд дивиться на бабусю, матір і Риту, а тоді опускає погляд на валізу. Я бачу, як вона вагається. Мабуть, найбільше зараз хоче просто пройти повз нас і вийти з будинку, не пояснюючи нічого. І я б навіть допоміг їй це зробити, якби не розумів, наскільки сильно вона прив'язалася до моєї родини.

Вона повільно спускається сходами. Я відступаю, звільняючи їй дорогу, але Софія навіть не дивиться в мій бік. Проходить повз так, наче мене взагалі немає, й зупиняється перед бабусею.

— Оксано Павлівно, — тихо промовляє Софія. — Я хотіла з вами попрощатися.

— Попрощатися? — бабуся розгублено дивиться на валізу. — Ти справді їдеш?

— Так. Пробачте, що все так… вийшло.

— Та за що ти вибачаєшся, дитино? — бабуся бере її за руки. — Це він щось накоїв, правда? Я ж знаю свого онука! Впертий, як його дід! Ви ж можете поговорити, помиритися…

— Не можемо, — відповідає Софія, і я помічаю, яких зусиль їй коштує зберігати спокій. — Але я дуже прошу вас не хвилюватися. Зі мною все буде добре.

Бабуся не вірить. Я бачу це по тому, як вона розглядає Софіїне обличчя, затримуючись на почервонілих очах. І вперше шкодую, що не можу просто розповісти їй правду. Можливо, вона навіть зрозуміла б. Але я не маю права ризикувати.

— А весілля? — тихо запитує бабуся. — Ми ж уже стільки всього підготували…

Софія опускає голову.

— Весілля не буде.

Мені здається, що ці слова звучать значно болючіше, ніж усі її образи, кинуті в коридорі. Можливо, тому що я раптом згадую весільний салон. Софію в молочно-білій сукні, яка так їй пасувала, що я кілька секунд не міг вимовити жодного слова. Її обурення, коли вона побачила мене, і той поцілунок, після якого я остаточно перестав розуміти, що між нами відбувається.

Я поцілував її не для бабусі й не для Рити. Мені просто захотілося. Бо не міг не зробити цього. І коли Софія відповіла, на кілька секунд я справді забув, що наші стосунки не справжні.

Мабуть, саме тоді варто було поговорити з нею. Але я знову зробив вигляд, що нічого особливого не сталося.

— Я хочу вам дещо сказати, — промовляє Софія, переводячи погляд із бабусі на матір і Риту. — Ви всі… Ви найкраще, що сталося зі мною за дуже довгий час. Я навіть не знаю, як правильно вам подякувати.

Вона замовкає, намагаючись упоратися з хвилюванням. Я помічаю, як вона нервово стискає пальцями ручку валізи, і раптом згадую, що Софія завжди так робить, коли боїться розплакатися. Раніше я не звертав на це уваги, але за останні тижні встиг вивчити безліч її дрібних звичок. Знаю, як вона морщить носа, коли чимось незадоволена, як закушує губу, коли намагається приховати усмішку, і як сердито дивиться на мене, коли я навмисно її дражню.

І тепер усі ці знання мені абсолютно ні до чого.

— Ви прийняли мене так, наче я справді була частиною вашої родини, — продовжує Софія. — І я почувалася тут щасливою. Мабуть, навіть більше, ніж мала право. Але це не мій світ. Я дуже хотіла повірити, що можу стати його частиною, та не можу. І ніколи не зможу.

Мені хочеться заперечити. Сказати, що вона помиляється, що справа зовсім не в грошах, становищі чи походженні. Що моя родина полюбила її не за гарні сукні й уміння поводитися на благодійних вечорах. Вони полюбили дівчину, яка могла сперечатися з бабусею про весільне меню, сміятися з Ритиних витівок і не боялася сказати мені правду в обличчя.

Але я мовчу. Бо саме я щойно переконав її, що місця в моєму житті для неї більше немає.

— Софійко, ну що ж ти таке говориш? — бабуся вже плаче. — Ти ж наша дівчинка!

Вона обіймає Софію, і та нарешті дозволяє собі заплакати. Не голосно, без істерики, просто притискається до бабусі й кілька разів судомно вдихає, намагаючись заспокоїтися.

Я дивлюся на них і згадую, як бабуся вперше назвала її онучкою. Тоді я лише посміявся, бо чудово знав, що вся ця історія закінчиться за місяць. А тепер розумію, що для бабусі нічого не було фіктивним. Вона справді встигла полюбити Софію й уже уявляла, як та залишиться в нашій родині назавжди.

І я забрав у неї цю надію, навіть не пояснивши чому.

Мати підходить ближче й обережно торкається Софіїного плеча.

— Дівчинко, ти нічого нам не винна, — говорить вона. — Але знай, що ми завжди будемо раді тебе бачити. Незалежно від того, що сталося між вами з Артемом.

Софія повертається до неї й обіймає. Мати гладить її по спині, щось тихо говорить, а я помічаю, як у неї самої блищать очі. Вона завжди стримана, рідко дозволяє собі відкрито показувати почуття, але зараз навіть не намагається приховати, наскільки їй шкода відпускати дівчину.

Я несподівано згадую один із наших сімейних обідів. Софія тоді сперечалася зі мною через якусь дрібницю, Рита сміялася, а мати спостерігала за нами з дивним виразом обличчя. Пізніше вона сказала, що давно не бачила мене таким живим. Я відмахнувся, звісно. Вирішив, що це чергова спроба натякнути на необхідність одруження.

Тепер починаю розуміти, що вона мала на увазі. Ці два тижні змінили мене.

— Дякую вам, — шепоче Софія. — За все.

Рита стоїть трохи осторонь, притискаючи до себе Барсика. Вона мовчить уже кілька хвилин, і це насторожує мене більше, ніж будь-які її запитання. Сестра ніколи не вміла приховувати емоцій, але зараз, здається, навіть не знає, що сказати.

— Софі, — нарешті озивається вона. — А можна я попрошу тебе про дещо?

— Звісно.

— Залиш мені Барсика. Хоча б ненадовго.

Софія здивовано дивиться на кота.

— Рито…

— Ну будь ласка! Він уже звик до мене. І я до нього теж. Я обіцяю добре за ним доглядати. А коли захочеш забрати, просто приїдеш. Або я сама його привезу.

На обличчі Софії з'являється слабка усмішка.

— Зрадник, — тихо говорить вона, дивлячись на Барсика.

Рита коротко сміється, хоча очі в неї вже вологі.

— То можна?