49

Майже весь наступний тиждень проходить, як у тумані. Я спілкуюся з родиною Заславських, усміхаюся за сніданками, допомагаю Оксані Павлівні обирати квіти для весільного декору й намагаюся абстрагуватися щоразу, коли Артем невимушено торкається мене. У нашій спальні нарешті встановлюють диван, і я видихаю з полегшенням, адже більше не доведеться прокидатися в його обіймах, відчувати тепле дихання біля шиї й удавати, що мене це зовсім не хвилює. Загалом, я з усіх сил намагаюся вибудувати невидиму стіну між собою та всіма цими чудовими людьми, щоб потім не довелося збирати себе по шматочках, коли нашу угоду буде виконано.

Щоправда, виходить у мене відверто погано. Особливо з Артемом, який, здається, взагалі не помічає моїх старань. Він, як і раніше, притримує мене за талію, коли ми проходимо повз одне одного, цілує в скроню перед родиною й цікавиться, чи я пообідала, якщо затримується на роботі. А ще має нахабство щоранку пропонувати мені каву, хоча чудово знає, що я здатна приготувати її самостійно. І найгірше, що раніше всі ці дрібниці викликали в мене роздратування, а тепер доводиться стримувати усмішку, щоб він не помітив, наскільки мені приємна його увага.

Після тієї примірки весільних суконь я старанно уникаю ситуацій, у яких його губи могли б знову опинитися надто близько, а Заславський, на диво, не наполягає. Можливо, теж розуміє, що ми зайшли надто далеко. А може, просто не хоче. Хай там як, мені стає трохи легше. Принаймні вдень, коли є чим зайняти руки й голову.

А от ночами все значно складніше.

Диван стоїть біля вікна, широкий, зручний, із м'якими подушками, і Артем без жодних заперечень погоджується спати на ньому. Я навіть пропоную помінятися місцями, адже спальня взагалі-то його, але він лише дивиться на мене так, наче я запропонувала продати будинок заради благодійної пожертви. Тож тепер щовечора я лягаю у величезне ліжко сама, а за кілька метрів від мене влаштовується чоловік, якого я відчайдушно намагаюся викинути з голови.

І, звісно, саме тоді починаю згадувати все, про що воліла б забути. Його руки на моєму обличчі, ніжний поцілунок посеред весільного салону, той дивний погляд, яким він проводжає мене. Інколи мені навіть здається, що Артем хотів щось сказати після того, як ми повернулися додому. Але я знаходжу привід піти до Рити, допомогти бабусі або просто зачинитися у ванній, доки він не засне.

Я злюся на нього. Страшенно злюся, хоча й розумію, що значна частина цієї злості спрямована на саму себе. Якби не той клятий пункт у договорі про п'ятдесят тисяч доларів штрафу за дострокове розірвання стосунків із моєї ініціативи, мене б тут уже не було. Після всього, що наговорила Віка, після того бруду, яким вона мене облила, я більше не відчуваю жодного бажання рятувати її від боргів. Нехай сама розбирається з наслідками власних рішень! Я зробила для неї достатньо, навіть якщо вона вважає інакше.

Але я влипла. У договір, який не можу розірвати, у родину, яку не хочу втрачати, і в почуття до чоловіка, який через кілька тижнів просто повернеться до свого звичного життя. І що більше намагаюся переконати себе, що все це тимчасове, то сильніше розумію, наскільки боляче буде йти.

Оксана Павлівна тим часом із захопленням готується до весілля. Сукню ми зрештою обираємо саме ту, молочно-білу, в якій Артем мене поцілував. Бабуся наполягає, що іншої й бути не може, а я не знаходжу в собі сил заперечити. Консультантки знімають мірки для остаточного підгону, домовляються про наступну примірку, і я чемно киваю, хоча прекрасно розумію, що ніколи не вдягну її вдруге. Принаймні не для того весілля, яке так старанно планують Заславські.

У п'ятницю після обіду я сиджу у вітальні з ноутбуком, намагаючись віддалено попрацювати над документами, що продовжують надходити на електронну пошту. Навіть чергове нагадування в робочий чат “Я у відпустці!!!” не допомагає. 

Барсик розлігся на дивані поруч із Ритою й навіть не дивиться в мій бік. Здається, цей невдячний кіт остаточно визначився, кого любить більше. Хоча, якщо подумати, він принаймні має достатньо здорового глузду, щоб обирати людей, які його годують і нічого не вимагають натомість. Судячи з реакції моєї сестри, їй він точно більше не потрібен. Добре, що він цього не зрозуміє. Хоча я так і не вирішила, що робитиму, коли доведеться звідси їхати. Чи захоче Рита його залишити, чи доведеться облаштовувати його в моїй крихітній квартирці.

— Софі, — раптом озивається Рита, і в її голосі чую щось незвичне. — Ти це бачила?

— Що саме? — запитую, не відриваючись від екрана.

— Здається, твоя сестра вирішила стати блогеркою.

Я підводжу голову. Рита сидить із телефоном у руках, нахмурившись так, що в мене миттєво виникає погане передчуття. Відкладаю ноутбук і пересуваюся ближче, а вона мовчки повертає до мене екран.

На відео Віка. Сидить у якомусь кафе, перед нею чашка кави, волосся красиво вкладене, на губах усмішка, яку я знаю надто добре. Саме так вона всміхається, коли збирається сказати щось неприємне, але хоче, щоб усі навколо вважали її милою та доброзичливою.

— Привіт, мої любі! — починає сестра, дивлячись просто в камеру. — Останнім часом мені надходить дуже багато повідомлень щодо однієї цікавої історії, яка стосується мого особистого життя. І я довго думала, чи варто взагалі про це говорити. Але знаєте, інколи мовчання лише дозволяє іншим людям безкарно користуватися твоєю довірою.

Я відчуваю, як всередині все крижаніє. Рита мовчки спостерігає за мною, але не зупиняє відео.

— Тому я вирішила, що найближчими днями розповім вам усе, — продовжує Віка, загадково всміхаючись. — Про свого колишнього, дуже відомого й успішного бізнесмена. Про те, як він насправді ставиться до жінок, і про одну маленьку таємницю, про яку не знає навіть його родина. Повірте, ви будете здивовані. А поки що просто залишайтеся зі мною. Незабаром буде дуже цікаво!

Відео закінчується, а я ще кілька секунд дивлюся на завмерлий екран, намагаючись усвідомити почуте. Потім помічаю кількість переглядів і коментарів. Їх уже сотні, і люди активно обговорюють, кого саме має на увазі Вікторія Коваль. Дехто навіть згадує Артема, посилаючись на наші фотографії з благодійного вечора.