48

— А ось ця? — Оксана Павлівна підводить до мене чергову консультантку, яка тримає на вішаку сукню з пишною спідницею та довгими мереживними рукавами. — Подивися, Софійко, яка краса! Для справжньої принцеси!

Я вже втретє за останню годину чую про принцес і починаю підозрювати, що бабуся в дитинстві недогралася в ляльки. Хоча мушу визнати, сукня справді гарна. Білосніжний фатин, дрібна вишивка на ліфі, мереживо, що ніжно огортає руки. Якби мені було років десять, я б неодмінно закохалася в неї з першого погляду. Але зараз, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, почуваюся так, наче мене збираються відправити на королівський бал, де головним завданням буде не перечепитися через власну спідницю.

— Гарна, — погоджуюся, обережно повертаючись. — Але мені здається, що вона трохи… завелика.

— У талії? — одразу цікавиться консультантка.

— У всьому. Я в ній можу сховати невеличкий автомобіль.

Оксана Павлівна сміється, а дівчина запевняє, що за бажанням пишність можна зменшити. Я ж намагаюся уявити, як пробиратимуся в такому вбранні крізь двері, й остаточно відмовляюся від ідеї стати принцесою. Принаймні тією, якій для пересування потрібні дві помічниці та окремий транспорт.

Перші кілька суконь приміряю з таким настроєм, наче мене змусили виконувати громадські роботи. Чемно всміхаюся, відповідаю на запитання й намагаюся не дивитися на власне відображення надто довго. Але потім одна з консультанток приносить легку атласну сукню з відкритими плечима, і я раптом забуваю, що все це несправжнє. Кручуся перед дзеркалом, розглядаю, як тканина лягає на талії, і навіть прошу принести фату, щоб подивитися, чи пасуватиме вона до такого фасону.

А коли Оксана Павлівна урочисто відкриває шампанське, заявивши, що вибір весільної сукні без нього взагалі не має сенсу, я остаточно здаюся. Ми цокаємося келихами, бабуся бажає мені щасливого сімейного життя, а я роблю кілька ковтків і вперше за весь день щиро всміхаюся. Потім вона просить зробити спільне селфі, але ніяк не може знайти потрібну кнопку на телефоні, тому на першій фотографії ми виходимо з обрізаними головами, а на другій бабуся випадково вмикає відео.

— Ну й техніка! — обурюється вона, розглядаючи результат. — Раніше фотографувалися нормально, а тепер треба ще навчатися, як це робити!

— Зате на відео видно, як ви намагаєтеся нас сфотографувати, — сміюся я. — Залишимо на згадку.

— Обов'язково! Потім онукам покажеш, як ми тобі сукню вибирали.

Я всміхаюся й роблю ще одне фото, цього разу нормальне. І тільки коли бабуся відходить до консультанток, відчуваю знайомий неприємний укол у грудях. Яким онукам? Через три тижні наш договір закінчиться, і жодного весілля не буде. А ці фотографії залишаться в телефоні нагадуванням про день, коли я на кілька годин дозволяю собі повірити в чужу казку.

Проте довго сумувати мені не дають. Оксана Павлівна вже знаходить чергову сукню, і я знову опиняюся в примірочній, де дві дівчини допомагають мені впоратися з нескінченними шарами тканини. За наступну годину встигаю побувати в образі романтичної нареченої, розкішної світської левиці й навіть якоїсь середньовічної королеви, якій бракує хіба що корони. Бабуся захоплюється майже кожною сукнею, а я поступово починаю розуміти, які фасони мені справді подобаються.

І коли консультантка приносить наступну, я одразу відчуваю, що хочу її приміряти.

Вона зовсім не схожа на попередні. Молочно-білий атлас м'яко облягає талію й стегна, переходячи в довгу спідницю з невеликим шлейфом. Відкриті плечі, витончений виріз, тонка драпіровка на ліфі — нічого зайвого, жодних важких мережив чи блискучих камінців. Лише тканина, яка красиво спадає вздовж тіла, підкреслюючи фігуру, і кілька маленьких перлин на спині, де проходить ряд ґудзиків.

Коли виходжу з примірочної й бачу себе у великому дзеркалі, мимоволі затамовую подих.

— Ох, Софійко… — тихо промовляє Оксана Павлівна.

Я повільно повертаюся, розглядаючи сукню з усіх боків. Вона сидить так, наче її шили спеціально для мене. Не сковує рухів, не тисне, не змушує втягувати живіт чи боятися зробити зайвий крок. У ній я вперше за сьогодні відчуваю себе не дівчиною, яка грає роль нареченої, а справжньою нареченою. Тією, яка ось-ось піде до вівтаря, де на неї чекатиме коханий чоловік.

І чомусь у цій картинці я дуже чітко бачу Артема.

Від несподіваної думки серце боляче стискається. Я поспіхом відводжу погляд від дзеркала, намагаючись позбутися дурнуватих фантазій. Але саме в цю мить позаду чуються кроки, а тоді знайомий голос вигукує:

— Ну нічого собі!

Я озираюся, всміхаючись, бо впевнена, що Рита нарешті повертається зі своїм братом. І завмираю.

Заславський стоїть за кілька кроків від мене, у темному костюмі, який, очевидно, щойно приміряв у чоловічому відділі. Біла сорочка, розстебнутий верхній ґудзик, трохи розкуйовджене волосся. Але я майже не помічаю його одягу, бо він дивиться на мене так, як ніколи раніше.

Його погляд повільно ковзає по моїй сукні, затримується на відкритих плечах, а тоді повертається до обличчя. І я раптом відчуваю, як повітря між нами наче густішає, наповнюючись чимось незрозумілим і хвилюючим.

Усе навколо ніби сповільнюється. Голоси консультанток стають далекими, музика майже зникає, а я стою посеред величезного залу й дивлюся на чоловіка, який ще вранці сердився на мене. Тепер же він не відводить очей, і від цього погляду в мене тремтять коліна.

Першою отямлююся я.

— Заславський, ти що тут робиш?! — вигукую, насупившись. — Ти ж не повинен бачити мене в сукні!

Позаду сміється Рита, але я вже не звертаю на неї уваги. Підхоплюю спідницю й поспішаю до примірочної, подумки лаючи всіх чоловіків світу, а особливо одного конкретного, який не здатен навіть кілька годин дотримуватися простих правил. Оксана Павлівна ж попереджала! Нареченому не можна бачити сукню до весілля! Хоча яке весілля… І саме ця думка змушує мене пришвидшити крок.