47

Уже хвилин десять стою перед відчиненою шафою й дивлюся на одяг, не маючи жодного уявлення, що вдягнути. Здавалося б, звичайна поїздка до весільного салону, де від мене вимагається лише приміряти кілька суконь, покрутитися перед дзеркалом і вислухати захоплені вигуки Оксани Павлівни. Але щоразу, коли уявляю себе в білій сукні, до горла підступає такий неприємний клубок, що хочеться зачинити шафу, залізти під ковдру й повідомити всім, що я захворіла. Бажано на щось заразне, щоб ніхто навіть не намагався витягнути мене з кімнати.

Колись я мріяла про цей день. Ми з Вікою переглядали фотографії весільних суконь, сперечалися через фасони й домовлялися, що обов'язково підемо вибирати мою разом. Сестра жартувала, що питиме шампанське, поки я примірятиму все підряд, а потім змусить мене кружляти перед дзеркалом у найдовшій фаті, яку тільки знайде. Я навіть уявляла, як ми сміятимемося, фотографуватимемо одна одну й потайки витиратимемо сльози, коли нарешті знайдемо ту саму, ідеальну. Тоді мені здавалося, що так і буде. Що Віка завжди залишатиметься поруч, а я одного дня зустріну чоловіка, за якого захочу вийти заміж.

Тепер моя сестра вимагає п'ятдесят тисяч доларів, погрожуючи зруйнувати життя, яке я навіть не можу назвати своїм. А чоловік, за якого нібито збираюся заміж, учора зранку повідомив усій родині, що закохався в мене, після чого поїхав у справах і повернувся, коли я вже спала. Ми так і не поговорили про його нову легенду, про Віку та про те, що збираємося робити далі. Вранці він поводився так, наче нічого особливого не сталося, поцікавився, чи готова я до поїздки, і спокійно пішов униз снідати.

А я не готова. Ні до поїздки, ні до примірки, ні до того, що через три тижні наша угода закінчиться й мені доведеться залишити цей будинок. Оксана Павлівна більше не приноситиме мені чай, Рита не забігатиме до спальні зі своїми неймовірними історіями, а Барсик, мабуть, узагалі відмовиться повертатися зі мною, бо вже встиг обрати собі нову господиню. І я більше не прокидатимуся від того, що чиясь тепла рука обіймає мене за талію.

На останній думці поспіхом зачиняю шафу. Ось про кого мені взагалі не варто думати. Заславський залишиться тут, у своєму розкішному маєтку, зі своїми справами, грошима й нескінченними нарадами. А я повернуся до власного життя, у якому немає місця чоловікам, здатним витратити сто тисяч доларів на танець і водночас спокійно обговорювати дату закінчення стосунків.

Двері спальні відчиняються саме тієї миті, коли я вкотре починаю ходити від шафи до вікна.

— Софіє, ти ще довго? — запитує Артем, зупиняючись на порозі. — Бабуся з Ритою вже чекають унизу.

— Скільки потрібно! — гаркаю, навіть не повертаючи голови.

Він не відповідає, і це чомусь дратує ще більше. Я хапаю зі спинки крісла светр, кидаю його на ліжко, потім згадую, що вже вдягнена, і сердито відсуваю крісло, яке раптом опинилося на моєму шляху. Здається, сьогодні мене дратує абсолютно все, включно з меблями.

— Ти щось шукаєш? — нарешті цікавиться Заславський.

— Так. Вихід із цього дурдому.

Він підходить ближче, і я намагаюся обійти його, але Артем перехоплює мене за руку. Зазвичай від його дотику в мене починає швидше битися серце, проте зараз ця звична владність стає останньою краплею. Я різко висмикую долоню й відштовхую його від себе.

— Припини мене чіпати, наче я якась річ! Тут немає нікого, Артеме. Не потрібно вдавати закоханого нареченого!

Він завмирає, здивовано дивлячись на мене. Я й сама не очікувала, що зірвуся настільки різко, але вибачатися не збираюся. Надто довго стримувала все, що накопичилося, і тепер слова самі рвуться назовні.

— Що сталося? — терпляче запитує він.

Це спокійне запитання остаточно виводить мене із себе. Невже він справді не розуміє? Чи для нього все настільки просто, що навіть не варто перейматися?

— А ти не здогадуєшся? — обурююся. — Учора ти міг просто сказати правду! Пояснити бабусі, що ми домовилися вдавати пару, що все це була помилка й ми не знали, як зізнатися. Але ні! Тобі обов'язково потрібно було вигадати нову легенду про велике кохання!

— І що б це змінило? — запитує він, схрестивши руки на грудях. — Бабуся дізналася б, що ми водили її за носа заради договору всі ці дні. Ти справді вважаєш, що їй стало б легше?

— Принаймні ми перестали б брехати! — вигукую, відчуваючи, як до очей підступають сльози. — Артеме, ми все глибше грузнемо в цьому! Спочатку я була Вікторією, потім твоєю нареченою, а тепер виявляється, що ти покинув мою сестру через шалене кохання до мене. І що далі? Що ми скажемо через три тижні, коли все закінчиться? Що ти знову розлюбив не ту сестру?!

Він невдоволено стискає щелепи, і я розумію, що влучила в болюче місце. Але зупинитися вже не можу. Мені страшно, що все це справді колись закінчиться, і водночас нестерпно від думки, що ми продовжуємо обманювати людей, які стали мені близькими.

— Ти міг хоча б порадитися зі мною, перш ніж оголошувати всім, що кохаєш мене! — додаю вже тихіше. — А тепер твоя бабуся везе мене вибирати весільну сукню, твоя мама радіє, Рита жартує про майбутнє весілля, а я маю стояти перед дзеркалом і вдавати щасливу наречену. Хоча ніякого весілля не буде!

Артем кілька секунд мовчки дивиться на мене. Потім повільно проводить долонею по обличчю, і я помічаю, наскільки він втомлений. Мабуть, учорашні справи затягнулися допізна, але зараз мені навіть не хочеться цікавитися, що саме його затримало.

— Я прийняв рішення, яке вважав найкращим у тій ситуації, — нарешті відповідає він. — І не збираюся вибачатися за те, що не дозволив Вікторії принизити тебе перед моєю родиною.

— Я не просила тебе мене рятувати!

— Справді? — його голос стає жорсткішим. — А що ти збиралася робити, Софіє? Стояти і слухати, як твоя сестра виставляє тебе шахрайкою?

Я розтуляю губи, але відповіді не знаходжу. Бо правда в тому, що я справді не знала, як діяти. І якби Артем не втрутився, усе могло закінчитися значно гірше. Але це не означає, що тепер я повинна мовчки погоджуватися з кожним його рішенням.