46

— Доброго ранку! — лунає згори голос Наталії Сергіївни, і я миттєво забуваю про котячу невдячність.

Мати Артема спускається сходами разом із чоловіком, усміхаючись нам із таким задоволеним виглядом, що мені стає ще ніяковіше. Особливо коли Олександр Вікторович зупиняється на сходинці й багатозначно поглядає на сина, який досі тримає мене на руках. Я поспіхом смикаю Артема за футболку, вимагаючи негайно повернути мене на землю, але цей нахаба не поспішає виконувати прохання.

— А ми, бачу, сьогодні особливо романтичні, — зауважує його батько, усміхаючись. — Чи в нас уже нова традиція носити наречену на руках до сніданку?

— Софія вийшла на терасу босоніж, — пояснює Артем, нарешті опускаючи мене на підлогу. — Довелося рятувати.

— Я б і сама дійшла, — бурмочу, поправляючи халат. — Доброго ранку, Наталіє Сергіївно, Олександре Вікторовичу. Вибачте, я ще навіть не встигла привести себе до ладу.

— Не переймайся, люба, — тепло всміхається його мати. — Ми тільки прокинулися. Спускайся, коли будеш готова.

Я вдячно киваю й майже тікаю сходами нагору, намагаючись не думати про те, що за кілька хвилин мені доведеться знову зустрітися з усією родиною Заславських. Причому тепер уже під власним ім'ям. Цікаво, чи встигне Артем розповісти батькам нашу нову легенду? І як вони відреагують, коли дізнаються, що їхній син нібито покинув одну сестру заради іншої? Після сьогоднішнього ранку я вже не здивуюся, якщо мене попросять зібрати речі й залишити маєток. Хоча, знаючи Оксану Павлівну, спочатку обов'язково нагодують сніданком.

У спальні я швидко вмиваюся холодною водою, намагаючись прибрати сліди сліз. Очі трохи припухли, але принаймні більше не схожі на дві перестиглі сливи. Переодягаюся у світлі штани й м'який блакитний светр, розчісую волосся та збираю його у хвіст. На якусь мить затримуюся перед дзеркалом, розглядаючи власне відображення. Софія Коваль, двадцять п'ять років, фіктивна наречена мільйонера, молодша сестра шантажистки. Якщо колись вирішу написати автобіографію, видавництва битимуться за права на екранізацію. Щоправда, спочатку доведеться придумати, як пережити хоча б сьогоднішній сніданок.

Спускаюся до їдальні з таким відчуттям, наче йду складати іспит, до якого навіть не відкривала підручника. Але замість напруженої тиші й суворих поглядів мене зустрічає звичний ранковий гамір. Олександр Вікторович щось розповідає дружині, Рита намагається відсунути Барсика від своєї тарілки, а Оксана Павлівна невдоволено пояснює онуці, що котам не можна давати ковбасу. Артем сидить на своєму місці з чашкою кави й переглядає щось у телефоні. Усе настільки буденно, що я на мить завмираю в дверях, не розуміючи, чи не наснився мені весь ранковий скандал.

— Ходи, Софійко, — усміхається Наталія Сергіївна, помітивши мене. — Сідай, поки все гаряче. Тобі каву чи чай?

Я ледь не перечіплююся на рівному місці. “Софійко”. Вона називає мене справжнім ім'ям так природно, наче робила це від самого початку. Отже, поки я вмивалася й намагалася повернути собі людський вигляд, Заславський уже встиг провести сімейну нараду й переконати всіх у своїй новій версії подій. І судячи з того, що ніхто не дивиться на мене як на шахрайку, йому це навіть вдалося. Хоча я б дуже хотіла знати, якими саме словами він пояснив батькам, чому вони кілька тижнів називали майбутню невістку чужим ім'ям.

— Каву, дякую, — відповідаю, сідаючи поруч з Артемом.

Він прибирає телефон і, ніби між іншим, кладе долоню мені на коліно під столом. Від несподіванки я ледь не підстрибую. Ніяк до цього не звикну. Та до цього й не можливо звикнути… Пригадую, що тепер ми не просто щаслива пара, а закохані, які нібито пройшли через страшенні моральні муки, перш ніж дозволили собі бути разом. Значить, маю право бути трохи смиканою після зустрічі зі “зрадженою” сестрою.

— Ну що ж, — озивається Оксана Павлівна, відкладаючи виделку. — Раз ми нарешті розібралися з усіма цими непорозуміннями, я хочу почути одну річ.

У мене завмирає серце. Зважаючи на сьогоднішні події, запитання може стосуватися будь-чого, від наших стосунків до того, чи не збираємося ми випадково підмінити ще когось із родичів.

— Як ви зрозуміли, що закохані? — бабуся переводить погляд із мене на онука. — Не повірю, що це сталося за один день. Мусив же бути якийсь особливий момент!

Я розгублено дивлюся на Артема. Чудово. Ще одна історія, яку нам доведеться вигадувати просто за сніданком. І найгірше, що я навіть не уявляю, що саме потрібно розповідати. Про те, як прийшла вимагати списання сестриного боргу? Чи як ми торгувалися за відсотки, наче на базарі? Романтики в нашому знайомстві було приблизно стільки ж, скільки в податковій декларації.

— Бабусю, — починає Артем, але я несподівано перебиваю його.

— Узагалі-то, був один випадок…

Усі повертаються до мене, і я миттєво шкодую, що відкрила рота. Але відступати вже пізно. До того ж у голові раптом спливає вчорашня пригода, від спогаду про яку мені досі хочеться провалитися крізь землю. І чомусь саме її я вирішую розповісти родині свого фіктивного нареченого. Мабуть, ранкові потрясіння остаточно позбавили мене здорового глузду.

— Якось я виходила з ванної й випадково зіткнулася з Артемом, — починаю, нервово крутячи в пальцях серветку. — Він так несподівано з'явився перед дверима, що я злякалася, перечепилася й мало не впала. А він мене підхопив.

— Як романтично! — усміхається Наталія Сергіївна.

— Так, — погоджуюся, відчуваючи, як щоки починають палати. — Особливо враховуючи, що я була в одному рушнику. І він… ну, загалом, рушник упав.

За столом на мить западає тиша, а тоді Рита вибухає таким гучним сміхом, що Барсик невдоволено зіскакує з її колін. Олександр Вікторович заходиться реготом, Наталія Сергіївна прикриває рот долонею, а Оксана Павлівна хитає головою, хоча й сама не може стримати усмішки. Я ж сиджу, втупившись у власну тарілку, й проклинаю себе за надмірну відвертість. Із сотень можливих романтичних історій я обрала саме ту, де постала перед Заславським голою. Просто геніально.