45

Я ще кілька хвилин стою на терасі, дивлячись на алею, якою щойно поїхало її авто. Не знаю, чому мені так боляче. Адже сестра не вперше говорить жорстокі речі, звинувачує мене у власних проблемах і нагадує, скільки всього для мене зробила. Але раніше я завжди знаходила їй виправдання. Втомилася, розхвилювалася, має неприємності… Тепер же вперше не можу придумати жодного. Вона приїхала не тому, що скучила за мною, а тому, що побачила фотографії з благодійного вечора й вирішила, що має право отримати частину грошей Заславського.

— Софіє?

Обертаюся на голос Артема. Він стоїть у відчинених дверях, уважно розглядаючи мене. На його щоці досі помітний слід від Вікиного ляпаса, і я мимоволі відчуваю провину. Звісно, Заславський сам напросився зі своєю неймовірною історією про кохання до молодшої сестри, але все одно неприємно усвідомлювати, що моя родина влаштувала такий скандал у його будинку.

— Вона поїхала? — запитує він, виходячи на терасу.

— Так. Але, здається, ненадовго.

Артем зупиняється поруч, спираючись долонями на поруччя. Я чекаю, що він почне розпитувати про нашу розмову, але чоловік мовчить, даючи мені можливість самій вирішити, чи хочу щось розповідати. І це настільки незвично для Заславського, що я навіть повертаюся до нього, перевіряючи, чи не підмінили його за останні пів години.

— Віка хоче п'ятдесят тисяч доларів, — нарешті повідомляю. — Погрожує розповісти твоїй бабусі правду про наші заручини, якщо не отримає гроші.

Його обличчя залишається незворушним, але пальці міцніше стискають поруччя.

— Зрозуміло. І що ти їй відповіла?

— У мене немає таких грошей, — гмикаю невесело. — Взагалі, кумедно, що я тут і опинилася через це. Бо не мала чим погасити її борг.

Це справді здається мені кумедним, і я тихо сміюся. І розумію, що не можу зупинитися. А ще плачу. Сміюся та плачу, тремтячими долонями стираючи вологу зі щік, і не знаю, що з усім цим робити. Все надто заплуталося. І я вже не знаю, хто я і що відчуваю. Де чиню правильно, а де помилилася. Збіса кумедно…

— Йди сюди.

Він раптом відштовхується від перил і скорочує між нами відстань. Я злякано сіпаюся, збираючись протестувати, бо це ще більше все заплутає. Та нічого не можу з собою вдіяти, коли теплі руки обіймають, втискаючи мене в його футболку на грудях. І нова хвиля плачу застає так зненацька, що я не встигаю стриматися.  

Не знаю, скільки часу стою, притиснувшись до Артема, і плачу йому в груди. Він нічого не запитує, не намагається заспокоїти звичними дурницями про те, що все буде добре. Просто обіймає мене, однією рукою притримуючи за спину, а другою повільно гладить по волоссю. І від цієї несподіваної ніжності мені стає ще гірше, бо я раптом усвідомлюю, наскільки сильно потребувала, щоб хтось мене обійняв. Не за договором, не перед його родичами й не для чергової фотографії, а просто тому, що мені зараз погано.

— Пробач, — нарешті бурмочу, коли сльози трохи вщухають. — Я тобі всю футболку намочила.

— Переживу, — відповідає він, навіть не намагаючись мене відпустити. — У мене ще є.

Я тихенько пирхаю й витираю щоки рукавом халата. Артем трохи відхиляється, щоб подивитися мені в обличчя, і я поспіхом опускаю голову. Не хочу навіть уявляти, який зараз маю вигляд. Напевно, очі червоні, ніс розпух, а волосся стирчить на всі боки. Чудова наречена мільйонера.

— Знаєш, Софіє, зазвичай я плачу людям, щоб вони не створювали мені проблем, — задумливо промовляє він. — А ти примудряєшся створювати їх навіть тоді, коли я тобі плачу.

Я здіймаю голову й обурено дивлюся на нього. Заславський усміхається, і ця нахабна усмішка остаточно руйнує залишки моєї жалості до себе.

— То розривай договір! — фиркаю, штовхаючи його в груди. — Знайдеш собі іншу наречену. Бажано без родичів, котів і боргів.

— Боюся, після сьогоднішнього ранку моя репутація вже безнадійно зіпсована. Не кожна жінка погодиться вийти заміж за чоловіка, який покинув її сестру.

Артем тихо сміється, і я раптом розумію, що теж усміхаюся. Ще кілька хвилин тому мені здавалося, що світ остаточно розвалився, а тепер я стою на терасі, жартую з чоловіком, який щойно оголосив усій родині, що закохався в мене, і відчуваю себе значно краще. Мабуть, зі мною справді щось не так. Або ж Заславський має якийсь особливий талант витягувати мене з найгірших станів, навіть якщо половину цих станів сам і спричинив.

— Дякую, — тихо кажу, знову притулившись чолом до його грудей.

Відчуваю, як його долоня на мить завмирає на моїй спині, а тоді він обережно притискає мене ближче.

— Звертайся, — відповідає неголосно. — Але наступного разу попереджай. Я хоча б стару футболку вдягну.

Я сміюся вже по-справжньому й нарешті відступаю, поправляючи халат. Тільки тепер помічаю, що стою босими ногами на холодній плитці тераси. Пальці зовсім задубіли, і я мимоволі переступаю з ноги на ногу, намагаючись зігрітися.

Артем теж опускає погляд на мої ноги й невдоволено хмуриться. Хитає головою, а наступної миті несподівано нахиляється й підхоплює мене на руки. Я скрикую, інстинктивно обхоплюючи його за шию, і мало не вдаряюся носом об підборіддя.

— Ти що робиш? — видихаю.

— Рятую свою наречену від переохолодження, — незворушно відповідає він, прямуючи до дверей.

— Я сама можу ходити!

— Бачу, — закочує очі.

Я збираюся висловити все, що думаю про його самовпевненість, але замість цього міцніше обіймаю його за шию. Артем несе мене так легко, наче я нічого не важу, а його обличчя опиняється зовсім близько. Мимоволі пригадую, як він уже носив мене на руках після примірки того жахливого корсета. Тоді я списала власне хвилювання на нестачу повітря. Цікаво, на що списувати його тепер?

Заславський відчиняє двері плечем і заносить мене до будинку. Я вже збираюся попросити, щоб він поставив мене на підлогу, коли згори долинає здивований вигук:

— Ого! А що це у нас тут відбувається?!