44

На мить я ціпенію, не впевнена, чи хочу слухати те, що вона скаже. Та зрештою знаходжу в собі достатньо сміливості.

— Ну, і що такого страшного я повинна знати про Артема?, — запитую, схрещуючи руки на грудях.

Віка кривить губи, оглядаючи мій халат, босі ноги. Я надто добре знаю цей погляд. Так вона дивилася на мене щоразу, коли я робила щось, чого вона не схвалювала. І зазвичай після цього починалася довга лекція про те, скільки всього сестра для мене зробила. Але сьогодні Вікторія виглядає настільки розлюченою, що я навіть не впевнена, чи обмежиться вона словами.

— Він тебе використовує, — випльовує вона, зневажливо всміхаючись. — Думаєш, такому чоловікові справді потрібна дівчина, яка ще недавно рахувала копійки до зарплати?

Від її слів неприємно стискається шлунок. Не тому, що я їй вірю. Просто Віка знову влучає туди, де болить найбільше. Вона чудово знає, як я жила останні роки, скільки працювала й від чого відмовлялася. І тепер використовує це, щоб нагадати мені, наскільки я, на її думку, не відповідаю рівню Заславського.

— Тоді поясни, навіщо він мене використовує, — відповідаю, намагаючись говорити спокійно.

— Ти справді не здогадуєшся? Я його покинула, він прагне помсти. І знайшов для цього ідеальну кандидатуру. Мою молодшу сестричку, яка за гроші погодиться на що завгодно.

Я відчуваю, як щоки спалахують. Віка навіть не намагається приховати задоволення від власних слів. Їй подобається бачити мене розгубленою, подобається нагадувати, що вона завжди була красивішою, успішнішою й досвідченішою. Тільки цього разу я чомусь не відчуваю звичного бажання виправдовуватися.

— А ти, виходить, приїхала рятувати мене від його страшної помсти? — запитую. — Як зворушливо. Особливо після того, як покинула на мене свого кота й ігнорувала дзвінки.

— Не перебільшуй, Софіє. Ти доросла дівчинка, могла якось прожити без мене.

На ім’я свого улюбленця навіть не реагує. Я дивлюся на неї, не вірячи власним вухам. Вона взагалі читала залишені мною повідомлення? Чи вважає звичною справою – кредиторів під дверима? І найприкріше, що вона навіть не бачить у цьому нічого.

— А з твоїм боргом теж мала сама розбиратися? — запитую. — Сорок вісім тисяч доларів, Віко. Ти хоч уявляєш, що я відчула, коли дізналася про них?

Сестра нетерпляче закочує очі.

— Ой, тільки не починай. Заславський не збідніє через якісь сорок вісім тисяч. Він за вечір витрачає більше. До речі, я бачила, скільки він заплатив за танець із тобою. — Віка гірко всміхається. — І ти ще смієш розповідати мені про борги?

Мене наче холодною водою обливають. Отже, справа не лише в тому, що вона побачила фотографії. Віка встигла прочитати про благодійний вечір, про аукціон і про гроші, які Артем витратив на танець зі мною. І, здається, саме сума образила її найбільше.

— Це були гроші на благодійність, — нагадую.

— Та хоч на порятунок пінгвінів! — відмахується вона. — Він - МІЙ колишній! Хоча чого я дивуюся? Ти завжди любила підбирати за мною речі.

Я мимоволі стискаю кулаки. Перед очима спливають усі ті сукні, які вона віддавала мені, коли вони виходили з моди, її старий телефон, що дістався мені після купівлі нового, й нескінченні нагадування про те, як мені пощастило мати таку щедру сестру. Раніше я щиро раділа цим подарункам. Тепер же розумію, що Віка навіть зараз сприймає мене як людину, якій належить задовольнятися тим, що їй більше не потрібне.

— Артем не твоя річ, Віко. Ви розійшлися пів року тому.

— І що? — вона насмішкувато здіймає брови. — Думаєш, якщо я його покинула, він автоматично перейшов у твою власність? Не сміши мене. Такі чоловіки не одружуються з дівчатами на кшталт тебе. З ними розважаються, поки не набридне.

Я мовчу, бо будь-яка відповідь зараз лише потішить її. До того ж мені боляче визнавати, що саме цих слів я найбільше боялася почути. Адже наші з Артемом стосунки справді несправжні. За кілька тижнів угода закінчиться, і я залишу цей будинок, а він повернеться до свого звичного життя. Без мене.

Віка помічає мою реакцію й задоволено всміхається.

— О, невже нарешті почала думати головою? Хоча, мушу визнати, ти непогано влаштувалася. Одяг, прикраси, розкішний маєток… Скажи чесно, скільки він тобі платить?

Я різко здіймаю голову.

— Це не твоя справа.

— О, то таки платить! — Віка тихенько сміється. — Я ж казала, що ти завжди була кмітливою. Тільки не думала, що настільки. Може, поділишся із сестрою? Зрештою, без мене ти б ніколи не познайомилася із Заславським.

Мені хочеться вдарити її. Уперше за все життя я відчуваю таке сильне бажання дати сестрі ляпаса, що навіть лякаюся власних думок. Але замість цього роблю крок назад, намагаючись опанувати себе.

— Ти приїхала по гроші? — запитую. — Ось навіщо весь цей спектакль?

Віка перестає сміятися. Кілька секунд уважно розглядає мене, а тоді повільно поправляє ремінець сумочки на плечі.

— А якщо й так? — спокійно відповідає вона. — Ти тепер майже дружина мільйонера. Невже тобі шкода допомогти рідній сестрі?

Я дивлюся на неї й раптом усвідомлюю, що навіть не здивована. Віка зникла, залишивши мені свої проблеми, а тепер повернулася, щойно побачила можливість отримати вигоду. І найгірше, що вона навіть не намагається цього приховувати.

— Скільки? — запитую, відчуваючи, як у грудях наростає огидне передчуття.

— Для початку вистачить п'ятдесяти тисяч доларів.

Я мало не сміюся від абсурдності почутого. П'ятдесят тисяч! Сестра називає цю суму так буденно, наче просить позичити їй на таксі. А я ще кілька хвилин тому сподівалася, що вона справді хвилюється за мене.

— Ти з глузду з'їхала? Де я візьму такі гроші?

— Попросиш у нареченого, — байдуже відповідає вона. — Судячи з учорашнього аукціону, для нього це дрібниці. А я натомість забуду про цю маленьку виставу з моїм ім'ям і більше не турбуватиму вашу щасливу родину.