43

— Артеме, я чекаю пояснень, — повторює бабуся, переводячи погляд із мене на онука. — Хто з цих дівчат твоя наречена?

Я вже відкриваю рота, щоб зізнатися в усьому, але Заславський несподівано швидко наближається і, не встигаю я відсторонитися, як бере мене за руку. Його пальці міцно стискають мою долоню, і я розгублено повертаю до нього голову. На відміну від мене, він виглядає напрочуд спокійним. Хіба що напружена щелепа видає, наскільки йому не подобається ситуація.

— Софія, бабусю, — відповідає він. — Моя наречена — Софія.

Від несподіванки я ледь не давлюся власним язиком. Що він робить? Невже вирішив зізнатися в нашій афері просто зараз, коли Вікторія стоїть поруч і готова скористатися будь-якою нагодою, щоб виставити мене останньою негідницею? Я смикаю його за руку, намагаючись привернути увагу, але Артем навіть не дивиться в мій бік.

— Тоді чому вона назвалася Вікторією? — запитує Оксана Павлівна. — І що взагалі тут відбувається?

Заславський тяжко зітхає й проводить вільною рукою по волоссю. Я вже встигла добре вивчити його звички, тому одразу помічаю, що цей жест неприродний. Артем майже ніколи не демонструє розгубленості, особливо перед сторонніми. Але зараз він опускає очі, кілька секунд мовчить, а тоді дивиться на бабусю з таким щирим каяттям, що я сама мало не починаю йому вірити.

— Тому що я вчинив як останній покидьок, — промовляє він. — І не знав, як тобі про це сказати.

Віка перестає усміхатися. Я теж завмираю, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. Знаючи Заславського, можна очікувати чого завгодно, але наступні його слова перевершують навіть найсміливіші мої припущення.

— Ми з Вікторією справді зустрічалися, — продовжує він. — Майже рік. Але потім я познайомився із Софією й зрозумів, що закохався не в ту сестру.

У мене відвисає щелепа. Я повільно повертаю до нього голову, сподіваючись побачити хоча б натяк на те, що він жартує. Але Артем дивиться виключно на бабусю, тримає мене за руку й продовжує розповідати свою неймовірну історію так упевнено, наче справді пережив усі ці душевні муки.

— Я розірвав стосунки з Вікторією, але розумів, наскільки огидно це виглядає. Покинути одну жінку заради її молодшої сестри… Навряд чи ти схвалила б такий вчинок. Тому, коли я вирішив познайомити тебе із Софією, ми припустилися дурної помилки. Я попросив її тимчасово назватися Вікторією, сподіваючись, що згодом знайду спосіб пояснити все без скандалу.

Оксана Павлівна дивиться на нього широко розплющеними очима. Я ж намагаюся хоча б не кліпати надто часто, бо зараз маю виглядати як жінка, яка соромиться свого забороненого кохання, а не як людина, що вперше чує власну романтичну історію.

— Тобто ти закохався в сестру своєї дівчини? — нарешті перепитує бабуся.

— Так, — без найменших вагань підтверджує Артем. — І я розумію, що це не робить мені честі.

— Та ти… — Вікторія задихається від обурення. — Ти що таке верзеш?!

Я мимоволі здригаюся. Сестра стоїть за кілька кроків від нас, стискаючи ручку сумочки так сильно, що побіліли пальці. Її щоки палають, а очі блищать від люті. Мабуть, Віка розраховувала на зовсім іншу реакцію. На те, що Артем почне виправдовуватися, бабуся вижене мене з дому, а вона зможе насолодитися своєю перемогою. Натомість її колишній щойно повідомив усім, що покинув її, бо закохався в мене. І найжахливіше, що я навіть не можу уявити, як сильно це вдарило по її самолюбству.

— Вікторіє, ти маєш повне право сердитися, — спокійно відповідає Заславський, повертаючись до неї. — Я повівся з тобою негідно. Не збираюся виправдовуватися й не прошу пробачення. Але це нічого не змінює. Я кохаю Софію й збираюся з нею одружитися.

Від останніх слів у мене щось дивно стискається під ребрами. Знаю, що він бреше. Знаю, що це лише чергова легенда, вигадана заради порятунку нашої угоди. Але почути від Заславського таке зізнання, ще й перед власною сестрою, виявляється значно складніше, ніж я очікувала. Особливо після вчорашнього вечора. 

Тепер він стоїть поруч, міцно тримає мене за руку й говорить про кохання так переконливо, що мені хочеться запитати, де закінчується його акторська майстерність і починається справжній Артем Заславський.

— Софійко, — тихо озивається Оксана Павлівна, і я здригаюся, почувши власне ім'я з її вуст. — Це правда? Ти справді закохалася в Артема, коли він зустрічався з твоєю сестрою?

Я дивлюся на бабусю й відчуваю, як до горла підступає клубок. Вона не кричить, не звинувачує мене, але в її очах стільки розчарування, що хочеться провалитися крізь підлогу. Ще вчора вона обіймала мене, називала Вікунею й розповідала, як мріє побачити наше весілля. А тепер дізналася, що я весь цей час приховувала навіть власне ім'я. І найприкріше, що я справді встигла прив'язатися до цієї жінки. Її турбота, щирість і постійне бажання всіх нагодувати нагадували мені про маму, якої так давно немає поруч.

— Я не хотіла нікого образити, — нарешті вимовляю, намагаючись не дивитися на Віку. — Особливо вас, Оксано Павлівно. Мені дуже шкода, що ми відразу не сказали правду.

Бабуся повільно опускається в крісло, а я відчуваю, як Артем міцніше стискає мою долоню. Мабуть, він задоволений тим, що я не зруйнувала його геніальну легенду. От тільки я не впевнена, чи зможу й надалі підтримувати цю брехню, особливо коли поруч стоїть людина, яка знає мене краще за всіх.

— Ти чуєш себе, Артеме?! — вибухає Вікторія, роблячи крок до нього. — Ти виставляєш мене перед своєю бабусею покинутою дурепою, а цю… — вона зневажливо киває в мій бік, — мало не святою мученицею! І думаєш, я просто проковтну це?!

— Я не прошу тебе нічого ковтати, — відповідає він, не підвищуючи голосу. — Ти маєш право злитися на мене. Але Софію не чіпай. Усе, що сталося, — моя відповідальність.

Саме ці слова, здається, остаточно позбавляють сестру самовладання. Віка різко підходить до нього, і я навіть не встигаю зрозуміти, що вона збирається зробити. Лунає дзвінкий ляпас, від якого Артемова голова трохи сіпається вбік. Я скрикую й мимоволі відступаю, а Оксана Павлівна схоплюється з крісла, притискаючи долоню до грудей.