40

Дорогою додому ми не обмінюємося жодним словом. Заславський займається телефоном, а я демонстративно дивлюся у вікно, хоча за темрявою майже нічого не видно. Після його заяви про те, що я йому належу, розмовляти з цим нахабою немає жодного бажання. Особливо коли пригадую, як кількома хвилинами раніше він обіймав мене під час танцю, усміхався й навіть здавався цілком нормальною людиною. Треба ж було так помилитися! Цілий статок на благодійність пожертвував, а звичайної поваги до чужих кордонів за свої тридцять один рік так і не навчився.

У будинку вже тихо. Ми піднімаємося сходами, намагаючись нікого не розбудити, і заходимо до спальні. Артем знімає піджак, акуратно вішає його на спинку крісла й починає розстібати запонки. Я тим часом скидаю туфлі, від яких за вечір страшенно втомилися ноги, та обережно виймаю шпильки з волосся. У дзеркалі бачу його відображення, але він навіть не дивиться в мій бік. Чудово. Можливо, хоча б до ранку ми зможемо обійтися без чергової сварки.

Щоправда, мирне співіснування триває недовго.

Коли Заславський прямує до ванної, я миттєво підхоплююся з пуфика й обганяю його біля самих дверей. Прослизаю всередину, розвертаюся й зачиняю двері просто перед його носом. Навіть встигаю повернути замок, перш ніж він оговтується від мого нахабства.

— Софіє! — обурено лунає зі спальні.

— Зайнято! — солодко повідомляю, задоволено розглядаючи себе в дзеркалі. — Доведеться почекати, пане Заславський!

За дверима западає тиша. Я майже бачу, як він стоїть там із невдоволеним обличчям, не розуміючи, як хтось посмів випередити його на шляху до власної ванної кімнати. І від цієї думки мені стає настільки весело, що я навіть тихенько сміюся. Маленька, звісно, перемога, зате яка приємна! Особливо після вечора, протягом якого цей чоловік устиг виставити мене на аукціон і заявити, що я його власність.

Не поспішаючи знімаю сукню, закидаю її разом із білизною до кошика з брудними речами та стаю під гарячі струмені душу. Вода приємно розслабляє натомлені м'язи, змиває залишки косметики й поступово вгамовує роздратування. Я довго мию волосся, користуюся ароматним гелем, а потім просто стою, заплющивши очі. Мені навіть починає здаватися, що день був не таким уже й поганим. Гарна сукня, розкішна вечеря, танець під живу музику… Якби не остання розмова із Заславським, я, мабуть, ще довго згадувала б цей вечір із задоволенням.

Коли нарешті вимикаю воду й загортаюся у великий пухнастий рушник, з'ясовується одна прикра обставина. У поспіху, з яким я захоплювала ванну, зовсім забула взяти із собою піжаму. Або хоча б спідню білизну. Тут лише вечірня сукня, яку я точно не збираюся вдягати вдруге, особливо на мокре тіло, особливо після того, як вона побувала в кошику з трусами Заславського. Ледь чутно стогнучи, зазираю до шафки, перевіряю полички й навіть відкриваю шухляду під умивальником, хоча чудово знаю, що жодного одягу там немає.

От халепа!

Кілька хвилин тупцюю посеред ванної, намагаючись вигадати, як вибратися з цієї ситуації. Можна попросити Артема принести піжаму, але після нашої сварки звертатися до нього по допомогу зовсім не хочеться. До того ж я вже уявляю його задоволену пику й неодмінне зауваження про те, що спочатку варто думати, а вже потім зачиняти двері перед чужим носом. Ні, дякую. Краще ризикну й сама доберуся до шафи. Зрештою, рушник великий, спальня поруч, а Заславський, найімовірніше, лежить у ліжку й сердито переглядає свої робочі повідомлення, тож не зверне на мене уваги.

Поправляю рушник, міцніше затягую його над грудьми й обережно відчиняю двері.

— Я думав, ти там утопилася! — роздратовано вигукує Заславський, з’являючись просто перед моїм носом.

Від несподіванки скрикую й шарахаюся назад, але перечіплююся через власну ногу. Намагаючись утримати рівновагу, хапаюся обома руками за його передпліччя. Заславський миттєво підхоплює мене за талію, не дозволяючи впасти, але саме в цю мить я відчуваю, як рушник, який більше нічого не тримає, зісковзує з грудей і безсоромно падає до наших ніг.

На якусь частку секунди ми обоє завмираємо. Артем рефлекторно опускає погляд, а я, усвідомивши, що стою перед ним абсолютно гола, видаю придушений писк і миттєво притискаюся до його грудей. Обхоплюю руками його торс, намагаючись приховати хоча б передню частину тіла, й відчуваю, як обличчя заливає нестерпним жаром.

— Не дивися! — вигукую й ховаю обличчя на його грудях. — Заславський, навіть не смій дивитися!

Його руки завмирають на моїй талії. Я відчуваю, як під щокою здіймаються його груди, коли він глибоко вдихає, а тоді чую над самою головою тихий, хриплуватий голос:

— Тоді припини так притискатися до мене, поки я ще пам'ятаю, що повинен поводитися пристойно.

Він намагається відступити, та я чіпляюся за нього, як кліщ у сезон грибників.

— Не ворушися! — обурено шепочу, ще міцніше притискаючись до нього. — Заплющ очі й стій!

Він слухняно завмирає, але я чудово відчуваю, як напружилися його м'язи під моїми долонями. Його сорочка розстібнута, м’язиста грудна клітка торкається моїх оголених грудей, теплі руки досі лежать на моїй талії, а від близькості чоловічого тіла в мене починає шалено калатати серце. Оце так ситуація, бляха муха…

— Довго стояти? — цікавиться раптом, і я відчуваю в його голосі усмішку.

Повільно здіймаю голову, готуючи обурений погляд, але у Артема заплющені очі. І ця клята зваблива крива усмішка на губах.

— Не знаю, — бурчу знічено.

Чоловік раптом тяжко зітхає й обережно відпускає мене. Я здивовано спостерігаю, як він стягує з плечей сорочку, виймає руки з рукавів і, так і не розплющивши очей, накидає її на мене. На якусь мить навіть забуваю про власну незручність, задивившись на його оголений торс. От же ж несправедливість! Я тут мало не помираю від сорому, а він примудряється виглядати настільки привабливо, що мені стає ще спекотніше.

— Одягайся, Софіє, — хриплувато промовляє він. — І скажи, коли можна буде розплющити очі.