39

Сума ніяк не вкладається в моїй голові, навіть коли я підводжуся з-за столу й вкладаю долоню в простягнуту руку Заславського. Навколо лунають оплески, ведучий щось говорить про щедрість благодійників, а я дивлюся на чоловіка, який щойно витратив на один танець більше, ніж заробила за кілька років. Причому виглядає він цілком задоволеним собою. Ні тобі жалю за грошима, ні найменших сумнівів у доцільності такого рішення. Навіть усміхається, нахаба! Мені хочеться нахилитися до його вуха й поцікавитися, чи не перегрівся він у своєму дорогому смокінгу, але навколо надто багато зацікавлених очей.

— Сподіваюся, за такі гроші ти хоча б не наступатимеш мені на ноги, — шепочу, коли він веде мене до центру зали.

— А я сподіваюся, що ти не знепритомнієш посеред танцю, — відповідає він, окинувши поглядом мою сукню.

Я сердито зиркаю на нього, але обуритися не встигаю. Оркестр починає грати повільну мелодію, і Артем розвертає мене до себе, поклавши долоню на оголену спину. Від несподіваного дотику я мимоволі здригаюся. Його пальці теплі, а рука лежить трохи нижче, ніж під час нашого уроку вальсу. Між нами залишається зовсім небагато простору, і я раптом починаю надто добре відчувати власне серцебиття. Ще й цей його погляд! Дивиться просто в очі, наче йому зовсім не заважають десятки людей навколо.

— Розслабся, Софіє, — тихо промовляє він. — Я тебе тримаю.

І чомусь саме ці слова змушують мене пригадати вчорашню ніч. Тепло його грудей за моєю спиною, важку руку на животі, сонне дихання біля потилиці. Спогад виникає настільки виразно, що я відводжу очі, боячись, аби Заславський не помітив, як червоніють мої щоки. Він, на щастя, нічого не коментує, лише впевнено веде мене в танці. І я з подивом усвідомлюю, що цього разу майже не думаю про власні ноги. Мабуть, Володимир усе-таки недаремно мучив нас на тому злощасному уроці.

Ми плавно рухаємося під музику, а навколишній гамір поступово відходить на другий план. Я бачу лише обличчя Артема, відчуваю його долоню на спині й час від часу вловлюю знайомий запах парфумів. Дивно, але поруч із ним мені спокійно. Хоча ще кілька хвилин тому я ладна була влаштувати скандал через його безглузді витрати. Тепер же ловлю себе на тому, що зовсім не хочу, аби музика закінчувалася. І це відкриття подобається мені вже значно менше.

— Ти справді збираєшся віддати сто тисяч доларів? — запитую, коли він нахиляється трохи ближче.

— Уже віддав. Переказ зроблять сьогодні.

— Ти ненормальний, Заславський. За ці гроші можна було б оплатити лікування кільком дітям без усяких танців.

— Саме це вони й зроблять, — спокійно відповідає він. — Фонд збирає кошти на обладнання для дитячого кардіологічного відділення. А танець — лише привід.

Я замовкаю, відчуваючи легкий сором. Звісно, я розуміла, що аукціон благодійний, але досі сприймала його як розвагу багатіїв. А тепер раптом усвідомлюю, що за всіма цими ставками стоять справжні діти, яким потрібна допомога. І Артем, як би сильно він мене не дратував, щойно зробив для них дещо важливе.

— Дякую, — тихо кажу, підводячи на нього очі.

— За що?

— За те, що не пошкодував грошей. Хоча міг просто дозволити Максимові виграти.

Його долоня на моїй спині ледь помітно напружується. Артем дивиться на мене кілька секунд, а потім переводить погляд кудись за моє плече.

— Орлову не варто було починати це змагання.

Я ледь стримую усмішку. Отже, справа все-таки не лише в благодійності. Мені страшенно хочеться запитати, чому його так зачепила перспектива мого танцю з іншим чоловіком, але вирішую поки не ризикувати. Заславський здатен вигадати десяток переконливих пояснень, і жодне з них не матиме нічого спільного з ревнощами.

— А якщо наступного разу він запропонує двісті тисяч? — цікавлюся натомість. — Ти продаси машину, щоб його перевершити?

— У мене достатньо грошей, щоб не продавати машину.

— Що ж, ти справді дуже переконливо продемонстрував свої фінансові можливості.

Він тихо сміється, і я мимоволі всміхаюся у відповідь. Мені подобається цей звук. Не його звична іронічна усмішка, не холодне зауваження, а справжній сміх, від якого обличчя стає молодшим і значно привабливішим. Настільки, що я на мить забуваю, про що ми говорили. І, здається, Артем теж помічає, як уважно я його розглядаю, бо раптом перестає усміхатися.

Музика поступово стихає, але він не одразу відпускає мене. Його долоня ще кілька секунд залишається на моїй спині, а погляд ковзає обличчям, затримуючись на губах. Я відчуваю дивне хвилювання, від якого хочеться одночасно відступити й залишитися на місці. Між нами виникає незручна пауза, яку, на щастя, переривають оплески. Артем нарешті прибирає руку, але перш ніж ми встигаємо повернутися до столика, до нас підходить Максим Орлов.

— Вітаю з перемогою, — усміхається він, простягаючи Артемові руку. — Не думав, що ти настільки азартний.

— Я теж, — бурмочу собі під ніс.

Максим чує й весело сміється. Потім повертається до мене, бере мою долоню й галантно торкається її губами. Я трохи ніяковію, адже не звикла до таких манер, але чемно всміхаюся. І майже одразу помічаю, як змінюється вираз обличчя Заславського. Його погляд опускається на мою руку, а щелепи ледь помітно стискаються.

— Сподіваюся, Вікторіє, ви не проти, якщо я все-таки запрошу вас на каву якось іншим разом? — запитує Максим. — Без аукціону й таких шалених ставок.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але Артем випереджає мене.

— Боюся, найближчим часом у нас дуже щільний графік.

Я повільно повертаю до нього голову. У нас? Цікаво, коли саме він встиг скласти мій розклад? Можливо, там уже зазначено, о котрій я маю прокидатися, скільки разів на день усміхатися й коли дозволено виходити на прогулянку?

— Насправді я ще не знаю своїх планів, — люб'язно повідомляю, знову повертаючись до Максима. — Але дякую за запрошення.

Орлов усміхається ще ширше, а Артем кладе долоню мені на талію. Цього разу його пальці стискаються трохи міцніше, і я ледве стримую бажання стукнути його ліктем. Невже завжди незворушний Заславський справді ревнує? Та ні, бути такого не може. Напевно, хвилюється за репутацію своєї фіктивної нареченої.