37

Я завжди підозрювала, що багаті люди живуть у якомусь паралельному світі, але лише сьогодні отримую можливість переконатися в цьому особисто. У величезній залі, залитій теплим світлом кришталевих люстр, зібралися чоловіки в дорогих смокінгах і жінки в сукнях, вартість яких я навіть боюся уявити. Офіціанти безшумно ковзають між гостями з тацями шампанського, біля сцени грає невеликий оркестр, а за столиками ведуться розмови про інвестиції, благодійні фонди й міжнародні проєкти. Я намагаюся поводитися невимушено, хоча постійно ловлю себе на бажанні перевірити, чи не розстебнулася моя сукня і чи не залишила слід помада на зубах. Артем, навпаки, почувається тут настільки природно, наче народився одразу в смокінгу й із контрольним пакетом акцій у руках.

Щойно ми з'являємося, до нього починають підходити знайомі. Він вітається, обмінюється кількома словами, представляє мене як Вікторію Коваль, а я усміхаюся й намагаюся запам'ятати хоча б половину імен. На щастя, ніхто не розпитує про Флоренцію, зате одна поважна пані з величезним діамантом на пальці цікавиться, чи правда, що ми незабаром одружимося. Я відчуваю, як у мене напружуються плечі, але Заславський спокійно кладе руку мені на талію й відповідає, що ми поки не готові ділитися подробицями. Жінка задоволено всміхається, очевидно сприйнявши його слова як підтвердження, а я подумки додаю ще один пункт до списку причин, через які колись задушу цього нахабу подушкою.

Після кількох знайомств Артема відволікає чоловік із сивиною на скронях, і я нарешті отримую можливість трохи перепочити. Відходжу до столика з напоями, беру келих води й озираюся довкола. Звідси добре видно сцену, де вже встановили трибуну для ведучого аукціону. На великому екрані змінюються фотографії благодійних проєктів: дитячі лікарні, реабілітаційні центри, обладнання для операційних. Дивлячись на них, я вперше замислююся, що за всією цією розкішшю стоїть цілком серйозна мета. І навіть трохи соромлюся власного обурення через танець. Зрештою, якщо хтось готовий заплатити величезні гроші за кілька хвилин музики, а ці гроші допоможуть хворим дітям, можливо, це не така вже й погана ідея.

— Перепрошую, ви не проти, якщо я до вас приєднаюся?

Повертаю голову й бачу високого чоловіка років тридцяти п'яти. Темне волосся, приємна усмішка, дорогий костюм, але без зверхності, яку я вже встигла помітити в деяких гостей. Він тримає келих й дивиться на мене з неприхованою цікавістю.

— Звісно, ні, — відповідаю, трохи посунувшись.

— Максим Орлов, — представляється він. — А ви, якщо не помиляюся, Вікторія Коваль?

Я завмираю лише на мить. Отже, фотографія вже зробила свою справу. Чоловік, мабуть, помічає моє здивування, бо одразу пояснює, що бачив нас із Заславським кілька хвилин тому, коли той представляв мене знайомим. Від цього стає трохи легше, і я навіть дозволяю собі всміхнутися щиріше.

Максим виявляється власником компанії, яка займається медичним обладнанням, і одним зі спонсорів сьогоднішнього заходу. Ми розмовляємо про благодійний фонд, а потім несподівано переходимо до звичайних речей. Він розповідає кумедну історію про свого пса, який зіпсував йому дорогі черевики просто перед важливою зустріччю, а я не стримую сміху й згадую Барсика. Щоправда, вчасно прикушую язика, перш ніж повідомити, що кіт уже встиг подряпати водія Заславського. Навряд чи це та інформація, яку варто поширювати серед його ділових знайомих.

— Знаєте, Вікторіє, — усміхається Максим, — я давно не зустрічав на таких вечорах жінку, з якою можна поговорити не лише про погоду й останні модні колекції.

— А я давно не зустрічала чоловіка, який не намагається за перші п'ять хвилин розмови перерахувати всі його статки, — відповідаю, перш ніж устигнути подумати.

Максим голосно сміється, а я раптом помічаю знайому постать за його плечем. Артем стоїть неподалік, розмовляючи з двома чоловіками, але дивиться просто на нас. Його обличчя залишається незворушним, тільки погляд чомусь затримується на Максимові довше, ніж потрібно. Я мимоволі напружуюся, хоча не зробила нічого поганого. Зрештою, Заславський сам наказав мені поводитися природно. От я й поводжуся.

За кілька хвилин він підходить до нас, кладе долоню мені на поперек і вітається з Максимом. Чоловіки обмінюються рукостисканнями, причому обидва всміхаються так чемно, що я одразу підозрюю: особливої любові між ними немає.

— Не знав, що ви знайомі, — зауважує Артем.

— Щойно познайомилися, — відповідає Максим. — І мушу сказати, у тебе надзвичайно цікава супутниця. Сподіваюся, ти не проти, якщо я запрошу Вікторію на танець після офіційної частини?

Я відчуваю, як пальці Артема ледь помітно напружуються на моїй талії. Його усмішка залишається на місці, але в очах з'являється холоднуватий блиск, який я вже добре знаю.

— Сьогодні танці передбачені програмою аукціону, — відповідає він. — Можеш спробувати щастя разом з іншими учасниками.

Максим усміхається ще ширше, переводячи погляд із нього на мене.

— Тоді, схоже, вечір обіцяє бути цікавим.